Історія Лебединщини

Територію Лебединщини населяли люди доісторичної епохи, у часи пізнього палеоліту. Про це свідчать археологічні знахідки, кам'яні сокири, ножі i скребачки, кістки мамонта, печерного носорога, оленів. Жили тут i протослов'янські племена, які займалися землеробством i скотарством. Протягом п'яти століть Лебединщина входила у державу Скіфію. На її території жили племена землеробів. Тут існувала досить розвинена цивілізація. Саме у землеробській Скіфії перетиналися великі шляхи з півночі на південь, зі сходу на захід. Пізніше у наших краях пролягали i чумацькі шляхи. Один з них Сагайдачний пролягав по Гудимівській горі мимо села Семенівки i далі на південь через Полтавщину. I зараз поблизу цього шляху люди знаходять старовинні срібні монети. На заселення слов'янськими племенами нашого краю вказують i знахідки при розкопках археологами на місцях городищ поблизу сіл Пристайлово, Кам'яне, Рябушки, Василівка. Збереглися i археологічні знахідки городищ періоду Київської Русі. Історія перших поселень по берегах Псла сягає у сиву давнину періоду кам'яного віку. Про це свідчать численні розкопки. На початку 50 років XX-го століття у городищі Новотроїцьке знайдено серпи, мотики, коси-горбуші, ножі, сокири, ложкорізи, рибальські гачки, наконечники-стріли, глиняний посуд, зерна твердої пшениці, жита, ячменю, жіночі прикраси. монети. Знищили ці поселення в VII-Х століттях кочівники - печеніги. Першими поселеннями у по татарський період у наших краях були пришлі та сторожові люди. Вони обзаводилися господарством, займалися полюванням, розведенням пасік, рибним промислом. У лісах поблизу річок i озер водилося чимало дичини, диких звірів, оленів, ведмедів, бобрів, диких качок, гусей, лебедів. Масове переселення на Дике поле почалося під час війни українського народу з польськими панами i особливо після битви під Берестечком у 1651р. Задовго до цієї дати по

берегах Псла виникли поселення, козацькі слободи Межирич, Кам'яне, Пристайлове.
884 року київський князь Олег підкорив землі сіверян своїй владі. В часи Київської Русі (X-перша половина XII ст.) землі майбутньої Лебединщини поперемінно знаходилися у володінні Переяславського та Чернігівського князівств. Внаслідок спустошливої татаро-монгольської навали майже вся південно-східна територія Переяславського князівства з 40-х років XIII ст. перетворилась на так зване "Дике поле". Так тепер стала називатися колишня Лебедія. Початок освоєння "Дикого поля" припадає на кінець ХIV i триває протягом трьох століть. Увесь цей час наш край переходить із рук у руки: у 50-60-х роках XIV ст. він увійшов до складу Великого князівства Литовського, на початку XVI ст. (1503 р.) - до Московської держави, в 1619 р. - до Речі Посполитої (Польщі), а в 1634р. - знову до Московської держави. 3 кінця XVI ст. "Дике поле" починає повільно оживати у зв'язку з початком його колонізації Московською державою. В XVI ст. велика кількість населення Правобережжя Дніпра, тікаючи від утисків польської шляхти, вирушила на Схід і почала оселятися на вільних землях "Дикого поля". Втікачі оселялися великими партіями переважно біля річок або озер, засновуючи населені пункти - слободи.
Як і більшість міст Слобожанщини, місто Лебедин виникло в роки масового переселення українців "черкас", посиленого невдачами у визвольній війні українського народу проти панської Польщі під проводом Богдана Хмельницького...3 прибуттям нових валок переселениців місто розбудовувалося, зміцнювалися його укріплення. У 1654 р. слобода Лебедин стає одним з перших сотенних містечок Білгородського, а з 1658 р. - Сумського слобідського козацького полку. Тоді ж таки, в 1658 р., населення Лебедина поповнилося новими переселенцями, слободу перебудували, а восени того ж року це поселення увійшло в козацький реєстр під назвою "Леб'яжий город". 3 1659 р. Леб'яжий город вважався головним містом особливого Лебединського округу i був укріпленим сотенним центром Сумського козацького полку.
1659 р. населення Лебедина виступило проти військ гетьмана І.Виговського, а в 1668 р. витримало облогу кримських татар i гетьмана І.Брюховецького. Населення Лебедина зростало дуже швидко. Уже в 1660 р. за реєстром "Разборных книг" у місті проживало до 1500 ociб чолової статі. Як військове сотенне містечко, Лебедин мав i відповідні тому часові військові укріплення. Наприкінці XVII ст. Лебединська фортеця вважалася най6ільшою й найміцнішою серед сотенних міст Слобожанщини. Фортецю захищали широкі плеса річки Вільшанки, загаченої в кількох місцях, та Труфанове болото. Укрепления складалося з валу i рову, по кутах були бастіони 5-кутної у плані форми, де стояла артилерія.

Під час Північної війни зі шведами у Лебедині протягом місяця знаходилася штаб-квартира царя Петра I. Перебував він тут з 25 листопада по 26 грудня 1708р. за старим стилем. Саме у цей час великого посту тут працювала слідча комісія у справі гетьмана Мазепи, якого звинуватили у зраді, у тортурах мордували i страчували його прибічників-козацьку старшину, яка намагалася відстояти незалежність України. У місто була викликана українська старшина всіх лівобережних козацьких полків. Ті, хто прибув, клялися, що вони "ніколи в серце ніякої зради не замишляли", але після "допитів із пристрастю", як тоді було прийнято,як наслідок вірило не всім і кілька сотень підозрюваних були страчені тут же в Лебедині. 26 грудня 1708 р. цар Петро переїхав у Суми, залишивши в місті посилений гарнізон. Було страчено 900 старшин, яких поховали на Гетьманському кладовищі. Згодом на тому місті була насипана висока Козацька могила, яку в середині XX столітті розсунули бульдозером.
Лебединщина постійно приваблювала до себе увагу мисливців на дикого звіра та бортників (ліси тут займали половину території). Приваблювала i родюча земля, i повноводі річки, i буйно стеблі луки, i боброві гони. Із "Отписки воеводы Арсеньева о сумских черкасах" дізнаємось, що в досліджуваному нами краю вода, болота i ліси були переповнені дичиною: куницями, лисицями, ведмедями, лосями, вепрами. Як i в епоху Київської Pyci, уходники та переселенці промишляли на бобрових гонах, ловили птицю переметами, добували мед у бортних угіддях. В річках ловили лина, карася, окуня, сома, корона, чабака, білугу, осетра, стерлядь. Говорячи про природні багатства краю, нагадаємо лише частину озер, які оточували Лебедин: Лебедине - 69 га, Горбате - 35га, Семиверстне - 95 га, Велике (воно ж Могила) - 21 га, Довгеньке, Шелехівське, Зайцеве, Мирони, Осокувате, Карапуля, Мочильне, Погорше, Ракове, Сотникове та багато-багато дрібних озер. Лебедине i Семиверстне - це тирасні озера. В них рівень води вищий, ніж в річках. Були роки, коли рівень води в Лебединому озері підіймався на метр i біліше, тоді вода з нього перетікала потічками через мicтo у Вільшанку i далі - в Псьол. Дрібні озера - водорозділові. Це залишки льодовикового періоду. Цього ж періоду i Шелехівське озеро на Межирицькій ropi. Великі території 6оліт були теж неабиякими мисливськими угіддями: Озерище, Озацьке, Киселівське, Куданівське, Труфанове i найбільше - Галине болото - близько 1000 гектар. Це - багатство краю. Не меншим багатством були i річки: Псьол, Сула, Вільшанка, Труфанка, Боднівка, Висторопка, Ревка, Йовга, Будилка, Боровенька, Бобрик, Олешня, Грунь, Грунька, Ворожба, Лозовата та інші. Ріки та озера - це не тільки рибні багатства. Вода це найперше, що нео6хідно. Пізніше icторики про Лебедин запишуть: "Водою тот город изобилует. Вода в реке и в колодцах для людей и скота здорова". Першими поселенцями на Лебединщині в потатарський період були уходники та російські сторожові люди. Вони обзаводилися господарством, будували хати i залишались тут жити. Особливо багато переселенців з великими пасіками було у /дібровах по течіях річок Псла. Вільшанки, Tepнiв i Груні. Густо стояли пасіки iз paйoнax майбутніх слобід: Пристайлове, Межиріч, Олешня, Кам'яне."Межевые книги Путивля и Городища, Чернігова и Черкас" за 1647 рік, тут налічувалося кілька сот пасік. Переселялись в Дике поле неабиякі люди. Щоб покинути обжите подвір'я i йти в незнані світи, треба було мати силу фізичну, i силу духу. Недаремно про переселенців царські воєводи писали до Москви: "...вони люди вольні, поважні, багато поміж них майстрів".
Населення регіону того часу поділялося на шляхетне і просте панство, шляхетне i просте духовенство та простолюд. Простолюд в свою чергу ділився на міщан, козаків, цехових та посполитих селян. Останні ділилися ще на підгрупи: "владельческі", монастирські, державні та ті, що поповнювали ряди козацтва - підпомічники. Козаки ділились по роду служби: реєстрові, хорунжові, пушкарі, полкові i козаки валової служби. За відомостями на 1680 рік серед лебединців були козаки полкової та міської служби, козаки-обозники з волами та хурами для перевезення військових вантажів, пушкарі, міщани, які займались ремеслом i торгівлею. Найбільшою адміністративно-територіальною одиницею був полк. В 50-х роках XVII століття на Слобожанщині було утворено спочатку 4 полки: Сумський, Охтирський, Острогозький та Харківський. В 1681 році із останнього виділився Ізюмський полк. Кожен полк ділився на сотні (щось на зразок волості). В 1734 році в Сумському полку було 20 сотень, а всього в ycix слобідських полках було 98 сотень. Влада в полку належала полковнику. Він обирався всіма чинами полку довічно. Полковник жалував козаків у старшини i в сотники, роздавав незайняті землі, затверджував вироки суду. Він був начальником військових сил полку i в той же час зосереджував в своїй особі всю повноту влади адміністративної. Видавав універсали. Важливі полкові справи вирішувались голосуванням. Полкові старшини мали по одному голосу, полковник - два. Полк ділився на сотні (щось на зразок волості). В Лебедині було дві сотні. Число козаків у сотні (як військової одиниці) в різні роки було різне - до тисячі i більше чоловік.

В 1894 році була відкрита залізниця Боромля - Лебедин довжиною 35 км.
В 1899 році в Лебедині і в ряді сіл (Михайлівці, Штепівці, Голубівці) було установлено телефонний зв”язок.
На родючих землях Лебединського повіту в 1909 році працювало 4 цукрових заводи, 21 паровий млин, 24 водяних млинів на річці Псел, 1746 водяних млинів на ставках, 12 крупорушок.
В березні 1917 року в результаті революції, що відбулася в Петербурзі в Лебедині та селах були створені ради робітничих і селянських депутатів.
Буремні революційні події які відбулися на Україні, не залишили осторонь Лебединський край. Багато земляків, уродженців Лебединщини вписали свої сторінки в історичні події того часу.
Багато Лебединців виявили героїзм в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників в Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр. В бойових діях прийняли участь 16 тисяч мешканців Лебединського району, вони відмічені бойовими нагородами держави. За подвиги на полях боїв удостоєні звання Героя Радянського Союзу 16 воїнів-земляків, один із них двічі Герой Радянського Союзу Маршал бронетанкових військ П.С.Рибалко.
В післявоєнні роки Лебединщина разом з всією країною відроджувалась з попелу, відбудовувалися села, народжувалися діти. В праці виросло нове покоління лебединців.
18 червня 1950 року держава затвердила нову високопродуктивну породу великої рогатої худоби і присвоїла назву “Лебединська”, яку вивели до війни, і зберегли в буремні роки війни. Сім працівників села за великі трудові досягнення удостоєні звання Героя Соціалістичної праці, а М.Х.Савченко -завідуюча фермою, удостоєна цієї відзнаки двічі.
Лебединський край є батьківщиною багатьох видатних діячів держави, науки, культури та мистецтва. Широко відомі імена генералів М.І.Чередниченка, О.М.Ячинського, контр-адміралів В.Г.Новикова, О.П.Супруна, маршала інженерних військ В.К.Харченка.
Село Межиріч Лебединського району є батьківщиною професора І.О.Калашника, доктора медичних наук О.І.Кудіна, поета М.Т.Дубовика.
В селі Ворожба народився архітектор і графік В.Г.Кричевський.
Історична і культурна спадщина Лебединського району знайшла своє відображення в багатьох шкільних музеях та експозиції краєзнавчого і художнього музеїв Лебедина.
В районному санаторії “Токарі” в 1993 році була відкрита мінеральна вода типу “Миргородська”, яка надає можливість подальшого розвитку цього санаторно-курортного закладу.
Становлення туризму в районі як високорентабельної галузі економіки , важливого засобу культурного і духовного розвитку громадян набуває дедалі все більшого значення. Туризм сприяє підвищенню зайнятості населення , розвитку ринкових відносин , міжнародному співробітництву , залученню громадян до пізнання природи та історико – культурної спадщини Лебединського краю.
Район має всі можливості для розвитку туристичної галузі.
Важливою складовою туристичного потенціалу Лебединщини є історико – культурна спадщина , вона нараховує 95 пам’яток історії та монументального мистецтва , 98 археології , 31 архітектури та містобудування .
На території Лебединщини є цілий ряд пам’яток археології – курганів, могильників , городищ які відносяться до ранньої доби залізного віку. Курган поблизу села Ленінське Гринцівської сільської ради з часом буде віднесено до історико – археологічного заповідника „ Більське городище”.
Перлиною Лебединщини є „ Михайлівська цілина”.
Серед заповідних ділянок Сумщини „Михайлівська цілина” посідає особливе місце. Її унікальність полягає в тому , що тут охороняється ділянка плакорного лучного степу.
В 1928 році постановою Сумського обласного виконкому „Михайлівська цілина” була оголошена заповідником місцевого значення , а в 1947 році категорія охорони була підвищена до загальнодержавного заповідника. Пізніше , в 1951році , заповідник був переданий Академії Наук України , а саме Інституту ботаніки , науковці якого розпочали детальні дослідження рослинного світу ділянки, де росте 560 видів рослин.
В 1961 році „Михайлівська цілина” стала найпівнічнішою філією Українського степового заповідника.
Свого часу , в червні 1859 року тут побував Т. Г. Шевченко .
Створена у 1642 році вихідцями з Правобережної України, котрі тікали від гніту польської шляхти і переслідувань католицької церкви , слобода Межиріч вже в 1658 році стала помітним містечком Сумського слобідського полку . Поряд зі сторожовою службою козаки займались хліборобством, багатьма видами ремесел, одним із них був гончарний промисел. Його розвитку сприяли значні поклади гончарної глини, великі масиви лісів і близькість базарів, ярмарок. Знайдені в Межирічі фрагменти задимленої і полив’яної кераміки свідчать про те, що вже в
кінці XVII - середині XVIII століття тут виготовляли різноманітний посуд, кахлі, люльки, свистунці.
Але чим ближче до наших днів, самобутнє народне ремесло все більше занепадало і майже зникло.
Неподалік села Межиріч, від гори Замкової , внизу на самім дні широкої улоговини зеленим дзеркалом блищить Шелихівське озеро. Його утворення вчені пов’язують ще з льодовиковим періодом. Велетенські зсуви гір загородили дорогу талими водами і створили крижану водну чащу площею в 7 гектарів.
Озеро належало двом власникам : Селіховським та голові міської думи М.Є.Шекінкратову , звідси і походить його назва.
Село Малий Вистороп розмістилося на схилах горбів та у долині , якому не багато , не мало - 323 роки.
Вперше згадка про Малий Вистороп з’явилась в архівних документах в 1675 році, саме тоді воно і було зареєстровано. Відомо, що Малий Вистороп мало ще назву Романівка, бо оселився тут і почав розбудови пан Роман. З того часу і до наших днів село поділено на три частини, які мають назви : „Село”, „ Хутір” і „Лан".
У центрі села, возвеличується бронзовий бюст маршала бронетанкових військ Двічі Героя Радянського Союзу П. С. Рибалка. Легендарний танк Т-34 вабить око при вході до головного корпусу Маловисторопського коледжу Сумського національного аграрного університету. На приміщенні школи, де навчався майбутній маршал - меморіальна дошка.
Вияв великої поваги до подвигу уславленого земляка і його бойових соратників є Народний музей П.С.Рибалка. Він був створений у 1968 році у результаті багаторічної праці педагогічного та студентського колективу коледжу під керівництвом викладача Коваленка Михайла Івановича.
У шести залах старовинного приміщення розміщено понад 3 тисячі експонатів. Матеріали музею висвітлюють основні етапи життя і діяльності П.С.Рибалка, подвиги його бойових соратників. Серед експонатів - історичні документи ,фото, книги, газети воєнних років, особисті речі маршала, цінні подарунки.
Лебединський край має значущу історико - культурну спадщину пов’язану з іменем Великого Кобзаря.
У 1859 році Тарас Григорович провів чотири дні в садибі пана
Д. О.Хрущова, яка і до нині стоїть в центрі села Лихвине.
Ночуючи в хаті садівника , під впливом чарівності природної краси Тарас Григорович написав вірш „Ой по горі ромен цвіте" та зробив декілька замальовок олівцем.
Дослідники творчості Кобзаря стверджують , що тут він намалював також два портрети Н. О. Хрущової , портрети садівника – кріпака М.І. Денисенка, молодої селянки – кріпачки Марії та ряд інших творів, подарував Хрущовим два офорти „ Приятелі” і „ Ліс” , рукопис вірша „ Садок вишневий коло хати” теж з дарчим написом.
Є усні твердження , що під час свого заїзду в Лихвине Тарас Григорович побував також у братів Залеських в Лебедині. На цьому будинку зараз знаходиться меморіальна дошка. До 1995 року в даному будинку був краєзнавчий музей . В даний час будинок пустує .