ЛЕБЕДИНЩИНА ТУРИСТИЧНА

Опис герба Лебединського району

 

Елементи  герба  розташовані  на  трикольоровому щиті  з  жовтою  окантовкою.

Форма щита повторює форму гербового щита м. Лебедина - районного центру.

В центрі герба зображення білого лебедя на воді - основного елемента герба міста Лебедина з давніх часів. Білі відблиски на голубому фоні,  як віддзеркалення лебедя на чистій водній поверхні, символізують багатий чистою водою та навкіллям край.

Зліва - на зеленому фоні розташований жовтий колос, що символізує хліборобство - основне заняття жителів району з давніх часів і вказує на працелюбність, гостинність і любов до рідної землі.

Справа - зображення козацької  шаблі в піхвах, що вказує на козацьке минуле району і символізує готовність і здатність жителів району захистити свою рідну землю.

Зелений колір фона символізує багатий на ліси лебединський край.

Жовтий хвилястий  фон верхньої частини герба символізує  багаті нивами землі району.

 

Опис прапору Лебединського району

Прапор являє собою блакитно-біло-зелене полотнище із співвідношенням ширини до довжини як 1:2.

Зліва в верхній частині полотнища розташований герб району, який має співвідношення висоти щита герба до висоти прапора як 2:3.

Зелений, білий та голубий кольори мають пропорційні розміри кожний як 1:3 до ширини полотнища.

Зелений колір нижньої полоси прапора символізує  багату на рослинність недоторкану землю Михайлівської цілини.

Біла середня полоса символізує душевну щирість жителів району, відкритість характеру та чистоту помислів.

Блакитна верхня полоса вказує на те, що район є невід’ємною частиною  Сумської області.

 

 

ІСТОРІЧНА ДОВІДКА

 

           Територію Лебединщини населяли люди доісторичної епохи, у часи пізнього палеоліту. Про це свідчать археологічні знахідки, кам’яні сокири, ножі i скребачки, кістки мамонта, печерного носорога, оленів. Жили тут i протослов’янські племена, які займалися землеробством i скотарством. Протягом п’яти століть Лебединщина входила у державу Скіфію. На її території жили племена землеробів. Тут існувала досить розвинена цивілізація. Саме у землеробській Скіфії перетиналися великі шляхи з півночі на південь, зі сходу на захід. Пізніше у наших краях пролягали i чумацькі шляхи. Один з них Сагайдачний пролягав по Гудимівській горі мимо села Семенівки i далі на південь через Полтавщину. I зараз поблизу цього шляху люди знаходять старовинні срібні монети. Ще до недавнього часу на високому правому березі Псла височіли скіфські могили-кургани, які в середині XX століття розтягли бульдозерами у полотно доріг. На заселення слов’янськими племенами нашого краю вказують i знахідки при розкопках археологами на місцях городищ поблизу сіл Пристайлово, Кам’яне, Рябушки, Василівка. Збереглися i археологічні знахідки городищ періоду Київської Русі. Історія перших поселень по берегах Псла сягає у сиву давнину періоду кам’яного віку. Про це свідчать численні розкопки. На початку 50 років XX-го століття у городищі Новотроїцьке знайдено серпи, мотики, коси-горбуші, ножі, сокири, ложкорізи, рибальські гачки, наконечники-стріли, глиняний посуд, зерна твердої пшениці, жита, ячменю, жіночі прикраси. монети. Знищили ці поселення в VII-Х століттях кочівники - печеніги. Першими поселеннями у потатарський період у наших краях були пришлі та сторожові люди. Вони обзаводилися господарством, займалися полюванням, розведенням пасік, рибним промислом. У лісах поблизу річок i озер водилося чимало дичини, диких звірів, оленів, ведмедів, бобрів, диких качок, гусей, лебедів. Масове переселення на Дике поле почалося під час війни українського народу з польськими панами i особливо після битви під Берестечком у 1651р. Задовго до цієї дати по берегах Псла виникли поселення, козацькі слободи Межирич, Кам’яне, Пристайлове. В 1658 р., населення Лебедина поповнилося новими переселенцями, слободу перебудували, а восени того ж року це поселення увійшло в козацький реєстр під назвою “Леб’яжий город”. 3 1659 р. Леб’яжий город вважався головним містом особливого Лебединського округу i був укріпленим сотенним центром Сумського козацького полку.

         Петро I, відвідавши приміську слободу Кобижча i покуштувавши в одного з жителів тутешньої варенухи, яка нібито йому дуже сподобалась, попрохав: “Кабы еще выпить сего напитка”. Але ж ця назва з’явилася задовго до того, як у 1708 р. Петро I зі своїм штабом побував у Лебедині. Тому дехто гадав, що слово Кобижча походить від назви українського народного музичного інструмента - кобзи, або ж від народної назви знахарів i чаклунів - Коби. Розгадка ж таємниці цієї назви набагато простіша. На Чернігівщині є село Кобижча, очевидно, вихідці з нього й заснували однойменну слободу під Лебедином.

          Ця місцевість постійно приваблювала до себе увагу мисливців на дикого звіра та бортників (ліси тут займали половину території). Приваблювала i родюча земля, i повноводі річки, i буйностеблі луки, i боброві гони. Із “Отписки воеводы Арсеньева о сумских черкасах” дізнаємось, що в досліджуваному нами краю вода, болота i ліси були переповнені дичиною: куницями, лисицями, ведмедями, лосями, вепрами. Як i в епоху Київської Pyci, уходники та переселенці промишляли на бобрових гонах, ловили птицю переметами, добували мед у бортних угіддях. В річках ловили лина, карася, окуня, сома, корона, чабака, білугу, осетра, стерлядь. 3 документів тих часів відомо, що в межах Сумського полку “б’ють куницю і лисиць, вовків та ведмедів, лосів i вепрів, рибу ловлять”. Ще в кінці XVIII століття край був досить багатий дичиною. В топографічному описі цього краю за 1778 piк читаємо: “Водяться звери: По лесам: медведи, волки, лисицы, зайцы, куницы и белки. По степям: хори, чекалки, бурсуки, хомяки, суслики, сурки, серые и черные ласточки, горностаи, кролики, слепцы или кроты, и ежи. Водяные: выхухоль, порешна, выдря…”

         Говорячи про природні багатства краю, нагадаємо лише частину озер, які оточували Лебедин: Лебедине - 69 га, Горбате - 35га, Семиверстне - 95 га, Велике (воно ж Могила) - 21 га, Довгеньке, Шелехівське, Зайцеве, Мирони, Осокувате, Карапуля, Мочильне, Погорше, Ракове, Сотникове та багато-багато дрібних озер. Лебедине i Семиверстне - це терасні озера. В них рівень води вищий, ніж в річках. Були роки, коли рівень води в Лебединому озері підіймався на метр i більше, тоді вода з нього перетікала потічками через мicтo у Вільшанку i далі - в Псьол. Дрібні озера - водорозділові. Це залишки льодовикового періоду. Цього ж періоду i Шелехівське озеро на Межирицькій ropi. Великі території 6оліт були теж неабиякими мисливськими угіддями: Озерище, Озацьке, Киселівське, Куданівське, Труфанове i найбільше - Галине болото - близько 1000 гектар. Це - багатство краю. Не меншим багатством були i річки: Псьол, Сула, Вільшанка, Труфанка, Боднівка, Висторопка, Ревка, Йовга, Будилка, Боровенька, Бобрик, Олешня, Грунь, Грунька, Ворожба, Лозовата та інші.

         Першими поселенцями на Лебединщині в потатарський період були уходники та російські сторожові люди. Вони обзаводилися господарством, будували хати i залишались тут жити. Особливо багато переселенців з великими пасіками було у дібровах по течіях річок Псла, Вільшанки, Tepнiв i Груні. Густо стояли пасіки  в paйoнax майбутніх слобід: Пристайлове, Межиріч, Олешня, Кам’яне.” Межевые книги Путивля и Городища, Чернігова и Черкас” за 1647 рік, тут налічувалося кілька сот пасік. Восени того ж року воєвода скаржився, що пасічники живуть на пасіках “с животиною” i обгородили свої пасіки острожками.

         За Деулінським перемир’ям (1618 р.) частина земель Лебединщини відійшла до Польщі. Довгі роки за них між польським королем i Москвою йшла дипломатична війна, результатами якої були все нові i нові межування.

Всі землі описуваного peгioну були віддані Pociї після невдалого походу Яреми Вишневецького (1047 р.) з  5-тисячним військом на Путивль. До Pociї відійшли: “Городище Недригайловскоє на р. Суле - старое городище на Путивльской стороне, и новый острог и земляной вал за р. Сулою, и посад слободы по обе стороны р. Сулы, да в уезде на той же реке Суле, на той стороне на которой острог стоит, выше Недригайлова в двух верстах, деревню Кармышевку, да деревню Цыбулину выше Недригайлова у пяти верстах на реке Сулє на Путивльской стороне, и с землями и с лесами и с водами, и с мельницами и со всякими угодьи”; “Городище Каменное на р. Псле от Путивля едучи до Псла, на Путивльской стороне, да к тому городищу слободу Каменную, повыше того Городища полторы версты, и с землями и с лесам и и с водами и с мельницею и со всякими угодьи”

         Відомо, що в травні 1642 року в наші краї Москва направляла межівників: “Послал Государь межевать с Литовскими людьми спорныя земли в Путивль окольничего кн. Федора Федоровича Волконского”. 25 травня 1647 року царські межівники Замятия Леонтьев, Федір Мякинин, Григорії Пятово повідомили в Посольський приказ про передачу їм польськими суддями Адамом Кисилем, Станіславом Пенчинським, Яном Сосницьким чотирьох острогів - Олешнянського, Охтирського, Городнянського i Кам’янського.

Землею прибулих наділяли в розмірі 10 i більше десятин на сім’ю.

          Так як землевимір тоді йшов здебільшого в “четях” (четверть, чверть, четь), то и найбільші землі звались “четвертними”. Одна четь дорівнювала 0,5 десятини –1 і 200 квадратних сажнів. Основною системою обробітку землі тоді було перелогове трьохшлля. При наділах поля* “под облогами” до уваги не брались. То ж коли читачу доведеться зустріти величину наділу скажімо “40 четей в поле и в дву по томуж”, це буде означати, що Bciє’ї землі виділено 120 четей, або 60 десятин. 3 них під засівом 20 десятин та ще двічі по стільки - під перелогами.

          Таким чином в колонізації краю слід бачити дві хвилі до Берестечка i після. Перша, менш інтенсивна, дуже зачепила Кам’яне, Межиріч, Бобрик, Озак, які були засновані близько 1642 р. i вперше згадуються в документах  1647 року. А друга хвиля зачепила вже  Ворожбу, Червлене, Приставкове, Михайлівку, Боброве, Великий i Малий Висторопи, Лебедин. Друга хвиля мала кілька припливів. Особливо інтенсивним був приплив в час, коли Україна зазнала руйнування від сусідів та власного розбрату.

          Назви нових слобід, в т. ч. i Лебедина, пішли або ж від назв річок чи озер, на яких осідала слобода (Вистороп, Вільшанка, Будилка, Боровенька, Грунь), або від місця попереднього проживання уходників (Кобижча, Межиріч, Бишкінь), або ж в честь (прізвища) засновника слободи (Михайлівка, Паніванівка, ) Трохи пізніше була заснована Михайлівська пустинь (в діброві між Михайлівкою i Киселівкою). Сумський Успенський монастир одержав присадибну землю в 1658 році, а згодом, ще 225 десятин “из порозжей земли” - ріллі, сінокосів та лісів по р. Псьол за п’ять верст від Сум. Землі відводились не тільки монастирям, а і церквам та церковнослужителям. Царським указом від 20 листопада 1649 року причту соборної церкви Олешні було дано під двори та городи попові та дякові по 300 квадратних саженів, дячку, паламарю та просквирниці - по 150 квадратних саженів.

Земля, на якій розкинувся  наш район, була заселена з того часу, як виникло людське суспільство. Розкопки і дослідження вчених довели, що понад річкою Псел жили люди часів першого ступеня кам’яного віку-палеоліту, які виробляли грубі, примітивно обтесані кам’яні сокири, ножі, скребачки та інші знаряддя для мисливства та побуту.

         В 1652 році засновується місто Лебедин.

         Перші  лебединці одержали землі не лише біля Лебяжого озера (на місці сучасного Лебедина), а також і за Пслом, де одночасно були засновані три нових села: Пристайлове, Червлене та Озак, як це свідчиться в межових книгах, складених урядовцем Абакумом Ієвлєєвим, що разом з Кирилом Мошковим влаштовував  переселенців на нових місцях. Це були неосвоєні землі, так зване “дике поле”, і переселенцям довелося їх розчищати, окопувати ровом, впорядковувати. Уже в той час нові поселення укріплювались захисними спорудами, про які знаходимо відомості в пізніших документах (замок-фортеця  в Лебедині та ін.)

        В 1894 році була відкрита залізниця Боромля - Лебедин довжиною 35 км.

        В 1899 році в Лебедині і в ряді сіл (Михайлівці, Штепівці, Голубівці) було установлено телефонний зв’язок.

         На  родючих землях Лебединського повіту в 1909 році працювало 4 цукрових заводи, 21 паровий млин, 24 водяних млинів на річці Псел, 1746 водяних млинів на ставках, 12 крупорушок.

         В березні 1917 року  в результаті революції, що відбулася в Петербурзі в Лебедині та селах були створені ради робітничих і селянських депутатів.

         Буремні революційні події які відбулися на Україні, не залишили осторонь Лебединський край. Багато земляків, уродженців Лебединщини вписали свої сторінки в історичні події того часу.

         Багато лебединців виявили героїзм в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників в Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр. В бойових діях прийняли участь 16 тисяч мешканців Лебединського району, вони відмічені бойовими нагородами держави. За подвиги на полях боїв удостоєні звання Героя Радянського Союзу 16 воїнів-земляків, один із них двічі Герой Радянського Союзу Маршал бронетанкових військ П.С.Рибалко.

         В післявоєнні роки Лебединщина разом з всією країною відроджувалась з попелу, відбудовувалися села, народжувалися  діти. В праці виросло нове покоління лебединців.

         18 червня 1950 року держава затвердила нову високопродуктивну породу великої рогатої худоби і присвоїла назву “Лебединська”, яку вивели до війни, і зберегли в буремні роки війни. Сім працівників села за великі трудові досягнення удостоєні звання Героя Соціалістичної праці, а М.Х.Савченко - завідуюча фермою, удостоєна цієї відзнаки двічі.

         Лебединський край є батьківщиною багатьох видатних діячів держави, науки, культури та мистецтва. Широко відомі імена генералів М.І.Чередниченка, О.М.Ячинського, контр-адміралів В.Г.Новикова, О.П.Супруна, маршала інженерних військ В.К.Харченка.

          Село Межиріч Лебединського району є батьківщиною професора І.О.Калашника, доктора медичних наук О.І.Кудіна, поета М.Т.Дубовика.

         В селі Ворожба народився архітектор і графік В.Г.Кричевський.

         Історична і культурна спадщина Лебединського району знайшла своє відображення в багатьох шкільних музеях та експозиції краєзнавчого і художнього музеїв Лебедина.

          В районному санаторії “Токарі” в 1993 році була відкрита мінеральна вода типу “Миргородська”, яка надає можливість подальшого розвитку цього санаторно-курортного закладу.