ЛЕБЕДИНЩИНА ТУРИСТИЧНА

Опис герба Лебединського району

 

Елементи  герба  розташовані  на  трикольоровому щиті  з  жовтою  окантовкою.

Форма щита повторює форму гербового щита м. Лебедина - районного центру.

В центрі герба зображення білого лебедя на воді - основного елемента герба міста Лебедина з давніх часів. Білі відблиски на голубому фоні,  як віддзеркалення лебедя на чистій водній поверхні, символізують багатий чистою водою та навкіллям край.

Зліва - на зеленому фоні розташований жовтий колос, що символізує хліборобство - основне заняття жителів району з давніх часів і вказує на працелюбність, гостинність і любов до рідної землі.

Справа - зображення козацької  шаблі в піхвах, що вказує на козацьке минуле району і символізує готовність і здатність жителів району захистити свою рідну землю.

Зелений колір фона символізує багатий на ліси лебединський край.

Жовтий хвилястий  фон верхньої частини герба символізує  багаті нивами землі району.

 

Опис прапору Лебединського району

Прапор являє собою блакитно-біло-зелене полотнище із співвідношенням ширини до довжини як 1:2.

Зліва в верхній частині полотнища розташований герб району, який має співвідношення висоти щита герба до висоти прапора як 2:3.

Зелений, білий та голубий кольори мають пропорційні розміри кожний як 1:3 до ширини полотнища.

Зелений колір нижньої полоси прапора символізує  багату на рослинність недоторкану землю Михайлівської цілини.

Біла середня полоса символізує душевну щирість жителів району, відкритість характеру та чистоту помислів.

Блакитна верхня полоса вказує на те, що район є невід’ємною частиною  Сумської області.

 

 

ІСТОРІЧНА ДОВІДКА

 

           Територію Лебединщини населяли люди доісторичної епохи, у часи пізнього палеоліту. Про це свідчать археологічні знахідки, кам’яні сокири, ножі i скребачки, кістки мамонта, печерного носорога, оленів. Жили тут i протослов’янські племена, які займалися землеробством i скотарством. Протягом п’яти століть Лебединщина входила у державу Скіфію. На її території жили племена землеробів. Тут існувала досить розвинена цивілізація. Саме у землеробській Скіфії перетиналися великі шляхи з півночі на південь, зі сходу на захід. Пізніше у наших краях пролягали i чумацькі шляхи. Один з них Сагайдачний пролягав по Гудимівській горі мимо села Семенівки i далі на південь через Полтавщину. I зараз поблизу цього шляху люди знаходять старовинні срібні монети. Ще до недавнього часу на високому правому березі Псла височіли скіфські могили-кургани, які в середині XX століття розтягли бульдозерами у полотно доріг. На заселення слов’янськими племенами нашого краю вказують i знахідки при розкопках археологами на місцях городищ поблизу сіл Пристайлово, Кам’яне, Рябушки, Василівка. Збереглися i археологічні знахідки городищ періоду Київської Русі. Історія перших поселень по берегах Псла сягає у сиву давнину періоду кам’яного віку. Про це свідчать численні розкопки. На початку 50 років XX-го століття у городищі Новотроїцьке знайдено серпи, мотики, коси-горбуші, ножі, сокири, ложкорізи, рибальські гачки, наконечники-стріли, глиняний посуд, зерна твердої пшениці, жита, ячменю, жіночі прикраси. монети. Знищили ці поселення в VII-Х століттях кочівники - печеніги. Першими поселеннями у потатарський період у наших краях були пришлі та сторожові люди. Вони обзаводилися господарством, займалися полюванням, розведенням пасік, рибним промислом. У лісах поблизу річок i озер водилося чимало дичини, диких звірів, оленів, ведмедів, бобрів, диких качок, гусей, лебедів. Масове переселення на Дике поле почалося під час війни українського народу з польськими панами i особливо після битви під Берестечком у 1651р. Задовго до цієї дати по берегах Псла виникли поселення, козацькі слободи Межирич, Кам’яне, Пристайлове. В 1658 р., населення Лебедина поповнилося новими переселенцями, слободу перебудували, а восени того ж року це поселення увійшло в козацький реєстр під назвою “Леб’яжий город”. 3 1659 р. Леб’яжий город вважався головним містом особливого Лебединського округу i був укріпленим сотенним центром Сумського козацького полку.

         Петро I, відвідавши приміську слободу Кобижча i покуштувавши в одного з жителів тутешньої варенухи, яка нібито йому дуже сподобалась, попрохав: “Кабы еще выпить сего напитка”. Але ж ця назва з’явилася задовго до того, як у 1708 р. Петро I зі своїм штабом побував у Лебедині. Тому дехто гадав, що слово Кобижча походить від назви українського народного музичного інструмента - кобзи, або ж від народної назви знахарів i чаклунів - Коби. Розгадка ж таємниці цієї назви набагато простіша. На Чернігівщині є село Кобижча, очевидно, вихідці з нього й заснували однойменну слободу під Лебедином.

          Ця місцевість постійно приваблювала до себе увагу мисливців на дикого звіра та бортників (ліси тут займали половину території). Приваблювала i родюча земля, i повноводі річки, i буйностеблі луки, i боброві гони. Із “Отписки воеводы Арсеньева о сумских черкасах” дізнаємось, що в досліджуваному нами краю вода, болота i ліси були переповнені дичиною: куницями, лисицями, ведмедями, лосями, вепрами. Як i в епоху Київської Pyci, уходники та переселенці промишляли на бобрових гонах, ловили птицю переметами, добували мед у бортних угіддях. В річках ловили лина, карася, окуня, сома, корона, чабака, білугу, осетра, стерлядь. 3 документів тих часів відомо, що в межах Сумського полку “б’ють куницю і лисиць, вовків та ведмедів, лосів i вепрів, рибу ловлять”. Ще в кінці XVIII століття край був досить багатий дичиною. В топографічному описі цього краю за 1778 piк читаємо: “Водяться звери: По лесам: медведи, волки, лисицы, зайцы, куницы и белки. По степям: хори, чекалки, бурсуки, хомяки, суслики, сурки, серые и черные ласточки, горностаи, кролики, слепцы или кроты, и ежи. Водяные: выхухоль, порешна, выдря…”

         Говорячи про природні багатства краю, нагадаємо лише частину озер, які оточували Лебедин: Лебедине - 69 га, Горбате - 35га, Семиверстне - 95 га, Велике (воно ж Могила) - 21 га, Довгеньке, Шелехівське, Зайцеве, Мирони, Осокувате, Карапуля, Мочильне, Погорше, Ракове, Сотникове та багато-багато дрібних озер. Лебедине i Семиверстне - це терасні озера. В них рівень води вищий, ніж в річках. Були роки, коли рівень води в Лебединому озері підіймався на метр i більше, тоді вода з нього перетікала потічками через мicтo у Вільшанку i далі - в Псьол. Дрібні озера - водорозділові. Це залишки льодовикового періоду. Цього ж періоду i Шелехівське озеро на Межирицькій ropi. Великі території 6оліт були теж неабиякими мисливськими угіддями: Озерище, Озацьке, Киселівське, Куданівське, Труфанове i найбільше - Галине болото - близько 1000 гектар. Це - багатство краю. Не меншим багатством були i річки: Псьол, Сула, Вільшанка, Труфанка, Боднівка, Висторопка, Ревка, Йовга, Будилка, Боровенька, Бобрик, Олешня, Грунь, Грунька, Ворожба, Лозовата та інші.

         Першими поселенцями на Лебединщині в потатарський період були уходники та російські сторожові люди. Вони обзаводилися господарством, будували хати i залишались тут жити. Особливо багато переселенців з великими пасіками було у дібровах по течіях річок Псла, Вільшанки, Tepнiв i Груні. Густо стояли пасіки  в paйoнax майбутніх слобід: Пристайлове, Межиріч, Олешня, Кам’яне.” Межевые книги Путивля и Городища, Чернігова и Черкас” за 1647 рік, тут налічувалося кілька сот пасік. Восени того ж року воєвода скаржився, що пасічники живуть на пасіках “с животиною” i обгородили свої пасіки острожками.

         За Деулінським перемир’ям (1618 р.) частина земель Лебединщини відійшла до Польщі. Довгі роки за них між польським королем i Москвою йшла дипломатична війна, результатами якої були все нові i нові межування.

Всі землі описуваного peгioну були віддані Pociї після невдалого походу Яреми Вишневецького (1047 р.) з  5-тисячним військом на Путивль. До Pociї відійшли: “Городище Недригайловскоє на р. Суле - старое городище на Путивльской стороне, и новый острог и земляной вал за р. Сулою, и посад слободы по обе стороны р. Сулы, да в уезде на той же реке Суле, на той стороне на которой острог стоит, выше Недригайлова в двух верстах, деревню Кармышевку, да деревню Цыбулину выше Недригайлова у пяти верстах на реке Сулє на Путивльской стороне, и с землями и с лесами и с водами, и с мельницами и со всякими угодьи”; “Городище Каменное на р. Псле от Путивля едучи до Псла, на Путивльской стороне, да к тому городищу слободу Каменную, повыше того Городища полторы версты, и с землями и с лесам и и с водами и с мельницею и со всякими угодьи”

         Відомо, що в травні 1642 року в наші краї Москва направляла межівників: “Послал Государь межевать с Литовскими людьми спорныя земли в Путивль окольничего кн. Федора Федоровича Волконского”. 25 травня 1647 року царські межівники Замятия Леонтьев, Федір Мякинин, Григорії Пятово повідомили в Посольський приказ про передачу їм польськими суддями Адамом Кисилем, Станіславом Пенчинським, Яном Сосницьким чотирьох острогів - Олешнянського, Охтирського, Городнянського i Кам’янського.

Землею прибулих наділяли в розмірі 10 i більше десятин на сім’ю.

          Так як землевимір тоді йшов здебільшого в “четях” (четверть, чверть, четь), то и найбільші землі звались “четвертними”. Одна четь дорівнювала 0,5 десятини –1 і 200 квадратних сажнів. Основною системою обробітку землі тоді було перелогове трьохшлля. При наділах поля* “под облогами” до уваги не брались. То ж коли читачу доведеться зустріти величину наділу скажімо “40 четей в поле и в дву по томуж”, це буде означати, що Bciє’ї землі виділено 120 четей, або 60 десятин. 3 них під засівом 20 десятин та ще двічі по стільки - під перелогами.

          Таким чином в колонізації краю слід бачити дві хвилі до Берестечка i після. Перша, менш інтенсивна, дуже зачепила Кам’яне, Межиріч, Бобрик, Озак, які були засновані близько 1642 р. i вперше згадуються в документах  1647 року. А друга хвиля зачепила вже  Ворожбу, Червлене, Приставкове, Михайлівку, Боброве, Великий i Малий Висторопи, Лебедин. Друга хвиля мала кілька припливів. Особливо інтенсивним був приплив в час, коли Україна зазнала руйнування від сусідів та власного розбрату.

          Назви нових слобід, в т. ч. i Лебедина, пішли або ж від назв річок чи озер, на яких осідала слобода (Вистороп, Вільшанка, Будилка, Боровенька, Грунь), або від місця попереднього проживання уходників (Кобижча, Межиріч, Бишкінь), або ж в честь (прізвища) засновника слободи (Михайлівка, Паніванівка, ) Трохи пізніше була заснована Михайлівська пустинь (в діброві між Михайлівкою i Киселівкою). Сумський Успенський монастир одержав присадибну землю в 1658 році, а згодом, ще 225 десятин “из порозжей земли” - ріллі, сінокосів та лісів по р. Псьол за п’ять верст від Сум. Землі відводились не тільки монастирям, а і церквам та церковнослужителям. Царським указом від 20 листопада 1649 року причту соборної церкви Олешні було дано під двори та городи попові та дякові по 300 квадратних саженів, дячку, паламарю та просквирниці - по 150 квадратних саженів.

Земля, на якій розкинувся  наш район, була заселена з того часу, як виникло людське суспільство. Розкопки і дослідження вчених довели, що понад річкою Псел жили люди часів першого ступеня кам’яного віку-палеоліту, які виробляли грубі, примітивно обтесані кам’яні сокири, ножі, скребачки та інші знаряддя для мисливства та побуту.

         В 1652 році засновується місто Лебедин.

         Перші  лебединці одержали землі не лише біля Лебяжого озера (на місці сучасного Лебедина), а також і за Пслом, де одночасно були засновані три нових села: Пристайлове, Червлене та Озак, як це свідчиться в межових книгах, складених урядовцем Абакумом Ієвлєєвим, що разом з Кирилом Мошковим влаштовував  переселенців на нових місцях. Це були неосвоєні землі, так зване “дике поле”, і переселенцям довелося їх розчищати, окопувати ровом, впорядковувати. Уже в той час нові поселення укріплювались захисними спорудами, про які знаходимо відомості в пізніших документах (замок-фортеця  в Лебедині та ін.)

        В 1894 році була відкрита залізниця Боромля - Лебедин довжиною 35 км.

        В 1899 році в Лебедині і в ряді сіл (Михайлівці, Штепівці, Голубівці) було установлено телефонний зв’язок.

         На  родючих землях Лебединського повіту в 1909 році працювало 4 цукрових заводи, 21 паровий млин, 24 водяних млинів на річці Псел, 1746 водяних млинів на ставках, 12 крупорушок.

         В березні 1917 року  в результаті революції, що відбулася в Петербурзі в Лебедині та селах були створені ради робітничих і селянських депутатів.

         Буремні революційні події які відбулися на Україні, не залишили осторонь Лебединський край. Багато земляків, уродженців Лебединщини вписали свої сторінки в історичні події того часу.

         Багато лебединців виявили героїзм в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників в Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр. В бойових діях прийняли участь 16 тисяч мешканців Лебединського району, вони відмічені бойовими нагородами держави. За подвиги на полях боїв удостоєні звання Героя Радянського Союзу 16 воїнів-земляків, один із них двічі Герой Радянського Союзу Маршал бронетанкових військ П.С.Рибалко.

         В післявоєнні роки Лебединщина разом з всією країною відроджувалась з попелу, відбудовувалися села, народжувалися  діти. В праці виросло нове покоління лебединців.

         18 червня 1950 року держава затвердила нову високопродуктивну породу великої рогатої худоби і присвоїла назву “Лебединська”, яку вивели до війни, і зберегли в буремні роки війни. Сім працівників села за великі трудові досягнення удостоєні звання Героя Соціалістичної праці, а М.Х.Савченко - завідуюча фермою, удостоєна цієї відзнаки двічі.

         Лебединський край є батьківщиною багатьох видатних діячів держави, науки, культури та мистецтва. Широко відомі імена генералів М.І.Чередниченка, О.М.Ячинського, контр-адміралів В.Г.Новикова, О.П.Супруна, маршала інженерних військ В.К.Харченка.

          Село Межиріч Лебединського району є батьківщиною професора І.О.Калашника, доктора медичних наук О.І.Кудіна, поета М.Т.Дубовика.

         В селі Ворожба народився архітектор і графік В.Г.Кричевський.

         Історична і культурна спадщина Лебединського району знайшла своє відображення в багатьох шкільних музеях та експозиції краєзнавчого і художнього музеїв Лебедина.

          В районному санаторії “Токарі” в 1993 році була відкрита мінеральна вода типу “Миргородська”, яка надає можливість подальшого розвитку цього санаторно-курортного закладу.

 

 

 

 

МІСТА ТА СЕЛА СУМЩИНИ

ЛЕБЕДИНСЬКИЙ РАЙОН

 

Село Боровенька

до складу Боровеньківської сільської ради входять

села Бурівка, Семенівка

 

 

Боровенька - село, центр сільської ради.

Розташоване за 18 км від районного центру м. Лебедин.

Найближча залізнична станція -_Мала Тарасівка, за 2 км.

Площа населеного пункту - 314,1 га.

Населення - 503 особи.

Кількість дворів - 204.

День села - 7 липня .

Перша писемна згадка про село відноситься до 1636 року.

За однією з версій назва села походить від російського слова “бор” - сосновий ліс, адже село і нині оточене сосновим лісом.

За другою версією назва походить від річечки Борова, що протікає неподалік села і впадає в р. Псел.

На території Боровеньки була розташована садиба пана М.М. Ковалевського. Він мав у власності землі, луг, спиртовий та дігтевий заводи, в Криму вирощував виноградники. Неподалік садиби пана була розташована сільська дерев”яна церква побудована ним і названа на честь Святого Миколи Чудотворця. По зодчеству церкві не було рівних в межах Харківської губернії.

Після революційних подій 1917 року пан виїхав за кордон, садиба і церква були зруйновані, спиртзавод - проданий в сусіднє село Будилка. На його базі працює і нинішній завод.Радянська влада встановлена в січні 1918 року.

У 1930 році було створено СОЗ ім.. Т.Г.Шевченко. Першим головою був Іванов Яков Гнатович.

Під час голодомору 1932-1933 рр багато жителів села загинуло. В книзі пам”яті померлим від голодомору занесені всі імена померлих. При в”їзді в село встановлений пам”ятний знак жертвам голодомору.

В роки Великої Вітчизняної війни фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини більше 100 молодих дівчат. На фронтах проти гітлерівців воювало 450 мешканців села, 252 чоловіки загинуло. 10 односельчан билися в партизанському загоні, який діяв на території Лебединського району під командуванням А.І.Фролова. За мужність, виявлену в боротьбі з німецькими загарбниками, урядовими нагородами відзначено 87 наших односельчан. Житель с. Бурівка Д.М.Хоменко нагороджений трьома орденами Слави. В селі побудований меморіальний комплекс на честь загиблим воїнам визволителям та землякам, які полягли на фронтах війни..

З 1957 року колгосп називається “Прогрес” В 1961-1970 роках головою колгоспу працював М.М. Муха. В цей період в колгоспі поліпшується технічна база, побудовано молочно-товарні ферми, свинокомплекси, склад для зберігання хімікатів, дитячий садок та багато інших споруд. За високі показники в роботі завідуюча МТФ Смітія О.О. була нагороджена орденом Леніна, а доярка Кривейченко Є.Г. - орденом Червоного Прапора.

Одна з вулиць села Боровенька носить ім.”я М.Мухи.

У 1983-1991 роках, коли головою колгоспу “Прогрес” працював Забуга Микола Данилович, в селі були побудовані ФАП, кафе, баня, МТФ в с. Боровенька та Бурівка, критий центральний тік, прокладено дорогу з твердим покриттям в центрі села Боровенька, побудовані під”їзди з твердим покриттям до сіл та МТФ с. Семенівка та Бурівка, побудовано 20 будинків для молодих спеціалістів та молоді села, відремонтовано будинк культури, бібліотеку, введено в дію переробний цех - олійницю, крупорушку, млин, прокладено водогін по всьому селу, проведена газифікація.

В колгоспі працювало близько 350 чоловік, які використовували 28 автомобілів, 45 тракторів. На МТФ утримувалось 850 корів та 670 голів молодняка ВРХ, на відгодівлі в СТФ було більше тисячі голів свиней. В колгоспі було 70 коней.

З 2003 року земельні паї жителів сільської ради та землі запасу орендує ВАТ “Лебідь” Створено фермерське господарство на базі МТФ. Працює приватний підприємець, який займається вирощуванням та реалізацією суниць, малини, смородини, яблук, груш.

На території с. Боровенька діють магазин ССТ та приватний магазин.

Населення сільської ради обслуговує поштове відділення. В Боровеньківському НВК навчається 37 дітей, діє СБК, ФАП.

На території сільської ради знаходиться Боровеньківське лісництво, в якому працюють 24 чоловік. При в”їзді в село побудоване нове красиве приміщення Боровеньківського лісництва.

 

 

Бурівка - село, що входить до складу Боровеньківської сільської ради.

Розташоване за 20 км від с. Боровенька.

Площа населеного пункту - __ .га.

Населення -8  осіб

Кількість дворів – 4.

День села – 7 липня .

 

Семенівка - село, що входить до складу Боровеньківської сільської ради.

Розташоване за 15 км від с. Боровенька.

Площа населеного пункту – 26,9га.

Населення - 8 осіб

Кількість дворів - 4.

День села – 7 липня

 

 

 

Село Будилка

до складу Будильської сільської ради входять

села Овдянське, Ревки, Щетини

 

Будилка - село, центр сільської ради.

Розташоване за 11 км від районного центру м. Лебедин.

Найближча залізнична станція –Лебединська , за 11 км.

Площа населеного пункту - 956 га.

Населення – 1833 особи

Кількість дворів - .

День села -21 вересня  .

Село Будилка виникло в 1630-1636 р.р..

Першими поселенцями Будилки були черкаські козаки - Будила Охрім, Добрийнос Ілько, Березовий Дмитро, Василів Максим, Борзий Семен, Явдоха Заметільна, Параска Голопуз.

До 1647 року Будилка була хутором. Землі і люди належали військовим полковникам Перекрестову, Неплюєву та прапорщику Соловйову. В 1658 році Будилка була записана в козачий реєстр під назвою Слобода Будєловка, яка входила до Сумського полку. Філарет Гумілевський пише: “Будєловка на ручьє Будилка в 10 верстах от Лебедина. Деревня Буделовка прийнята в ведение московського царя Алексея Михайловича Романова от Польши по мирному постановлению в 1647 году “підписаного королем Казимиром 4.

У 1732 році в Будильці 342 реєстрованих козаків.

У 1781 році було відкрито церкву Різдва Богородиці і діяла вона до 1935 року.

У селі ніколи не було пана і кріпака, не було ланового й панщини. Будильчанин платив подать тільки в державну казну!

Заселяли село стройові козаки та майстровий люд. Після скасування кріпацтва, вільне козаче село притягувало людей як магнітом; до того ж запрацювала гуральня, перші торф’яні розробки, поруч заснувалась велика економія капіталіста Харитоненка. Будилка зростала; забудувався цілий куток села під назвою Новоселівка (Новосілка), з’явилась вулиця Ревівка, Курбатівка, селились і на сьогоднішніх пісках, де раніше цвіли сади, зеленіли грядки капусти, огірків, картопля стояла в пояс.

 

Радянську владу в селі встановлено в січні 1918 року.В 1925 році була організована сільськогосподарська комуна «Червоний стяг».В 1932 році - колективізацію було завершено.

           Про голодомор 1932-33 роів будильський поет Микола Шапар пише:

“Без молебнів і без дзвонів,

 Лиш собаки вили,

 Лягли вірні християни

 У братські могили”.

Будильців рятувала брага місцевого спиртового заводу. До смердючої бражної ями сповзалась сила-силенна пухлого люду з навколишніх сіл. А за парканом - бурти ячменю, кукурудзи…Директор заводу Непомнящий намагався закрити очі на те, що люди виносили жменю ячменю, чи качан кукурудзи, багато хорошого зробив Непомнящий для Будилки. При ньому добудували корпуси ФЗУ, заклали великий заводський клуб.У 1937 році за доносами та наклепами люди просто зникали, зник і Непомнящий.

 В роки Великої Вітчизняної війни в 1941 році село було окупували гітлерівці. Понад 210 жителів села вивезли на каторжні роботи в Німеччину, 11 чоловік розстріляли.

На фронтах Великої Вітчизняної війни воювало понад 900 будильчан. За ратні подвиги 125 чоловік відзначено орденами і медалями. 506 односельців полягло в боях, захищаючи Батьківщину.

В селі діяла підпільна організація під керівництвом інструктора Лебединського райкому партії В.Т. Карпова.В Будилці народився Герой Радянського Союзу Гриценко Гнат Кузьмич - стрілець 569-го стрілецького полку (161 стрілецька дивізія, 40- а армія, Воронежський фронт), відзначився при форсуванні Дніпра біля села Зарубенці Черкаської області.

В повоєнні роки на поля прийшли трактори і комбайни. Колгосп ім. Петровського перейменували на “ім. Сталіна”, потім на “Україну”, “Лебідь”.  Відбулось укрупнення колгоспів. За час  головування Труфаненка побудували індичник, свинарник, ферми для рогатої худоби, простору ремонтну майстерню, спорудили двоповерхову контору, Будинок культури, меморіал слави воїнам Вітчизняної війни, що загинули в боях за вітчизну. Колгосп “Україна” став одним із кращих у районі.

Видатні земляки: Шупик Платон Лукич (1907 р.н.) - вчений у галузі соціальної гігієни і організації охорони здоров”я, доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України; Криштоп Борис Павлович (1938 р.н.) - організатор охорони здоров”я, заслужений лікар УРСР, доктор медичних наук, професор; Дятленко Микола Дмитрович (1914 р.н.) -  перекладач, кандидат історичних наук, член Спілки письменників України. автор перекладів з німецької, учасник ВВВ, нагороджений двома орденами Червоного прапора, орденами Вітчизняної війни І ст., Червоної Зірки, медалями; Каплін Микола Микитович (1936 р.н.) - мікробіолог, імунолог, доктор медичних наук, професор; Березка Микола Іванович (1955 р.н.) - лікар, ортопед-травматолог, професор, завкафедрою Харківського медичного університету; Мордовець Андрій Микитович (1918 р.н.) -живописець, графік, член Спілки художників України; Никоненко Леонід Максимович (1929 р.н.) - актор Кримського  українського театру драми і комедії, драматург, член спілки письменників України; Таран Анатолій Васильович (1940 р.н.) - поет, журналіст, підполковник.

В Будилці в 1919 році народилась Шупик Уляна Давидівна. Саме її твори відтворюють  історію села. Тема її оповідань, новел, віршів - колективізація, голодомор, сталінський тоталітарний режим, український побут і традиції. Сьогодні Шупик Уляна Давидівна є найстарішою із роду Шупиків, до якого належать Шупик Платон Лукич - видатний організатор охорони здоров”я, двічі обіймав посаду міністра охорони здоров”я, нагороджений двома орденамиЛеніна, орденом Трудового Червоного Прапора, Жовтневої революції, іншими орденами і медалями, його ім”я носить Національна медична академія післядипломної освіти; . Пархоменко Юрій Анатолійович - вчений фізик-ядерник, геолог; Пархоменко Гліб Анатолійович - підполковник, викладач аеродинаміки в вузах.

Орденами нагороджені земляки: Багуля Г.Ф., Беловол  А.Г., Березів А.А., Березова О.Ф., Бундюк А.І., Бундюк А.К., Гутник П.М., Даценко М.Г., Дятленко М.П., Дяченко Л.Г., Кравцов Б.О., Кравченко В.С.,  Костенко Я.П., Костиріна В.Я., Никоненко О.В.,Піщьола Т.Є., Петренко А.Х., Семенченко О.Я., Труфаненко А.І., Товт І.І., Удовіченко К., Хелемеля Є.Л., Шкурін М.А., Капуста П.С..

Сьогодні на територіїї сільської ради переробна промисловість представлена ДП “Будильський експериментальний завод”, виробництвом палива займається НВК БВ “Плюс”. Вирощують зернові, розвивають тваринництво ВАТ “Лебідь” та ТОВ “Будильське”.

На території Будильської сільської ради працює 41 приватний підприємець, діє ЗОШ, дошкільний заклад “Зірочка”, музей (ЗОШ), два будинки культури, бібліотека, амбулаторія, дві аптеки, ветаптека, вузол поштового зв”язку, відділення ощадбонку, стадіон, 10 магазинів, 2 кафе-бари, 3 кіоски.

Гарбарі - село, що входить до складу Будильської сільської ради.

Розташоване за 6 км від с. Будилка

Площа населеного пункту - __ .га.

Населення - 120 осіб

Кількість дворів -76.

День села – 21 вересня

Назва Гарбарі пішла від стародавньої назви “гарбари”, тобто - вичинена шкіра. В селі колись проживали чинбарі. Ще до війни перед Гарбарями плескалось чимале Лебединське озеро.

Грабці - село, що входить до складу Будильської сільської ради.

Розташоване за 6 км від с. Будилка

Площа населеного пункту - __ .га.

Населення – 0 осіб

Кількість дворів - 5.

День села – 21 вересня

Дремлюги - село, що входить до складу Будильської сільської ради.

Розташоване за 7  км від с. Будилка

Площа населеного пункту - __ .га.

Населення - 4 осіб

Кількість дворів - 15.

День села – 21 вересня

Куличка - село, що входить до складу Будильської сільської ради.

Розташоване за 4  км від с. Будилка

Площа населеного пункту - __ .га.

Населення – 84 особи

Кількість дворів - 126.

День села – 21 вересня

Село виросло з хутора завдяки конторі економії. В 18 столітті тут оселились економ, чиновники, різні прикажники, стражники, об’їздчики. Це була заможня верхівка селянства, їх діти вчились в школах Лебедина, деякі закінчували гімназії. На плантаціях цукрових буряків працювало багато і будильчан, особливо дівчат полільниць. 

Сьогодні в Куличці діє ФП.

Селище - село, що входить до складу Будильської сільської ради.

Розташоване за 4 км від с. Будилка

Площа населеного пункту - __ .га.

Населення - 74 осіб

Кількість дворів - 80.

День села – 21 вересня

Софіївка - село, що входить до складу Будильської сільської ради.

Розташоване за 10 км від с. Будилка

Площа населеного пункту - __ .га.

Населення - 7 осіб

Кількість дворів - 31.

День села – 21 вересня

Чернецьке - село, що входить до складу Будильської сільської ради.

Розташоване за 13 км від с. Будилка

Площа населеного пункту - га.

Населення - 127 осіб

Кількість дворів - 69.

День села – 21 вересня

 

Село Василівка

до складу Василівської сільської ради входять

села Новосільське, Помірки, селище Мирне

 

Василівка - село, центр сільської ради.

Розташоване за 36 км від районного центру м. Лебедин.

Найближча залізнична станція -___________, за __ км.

Площа населеного пункту - _____ га.

Населення - _____ осіб

Кількість дворів - ___.

День села - ____________ .

Геральдика с. ______ затверджена рішенням сесії ____№___ від ___.

 

У 1680 році землі понад річкою Пслом і річкою Грунь російським царем Олексієм Михайловичем були віддані Гадяцькому полковникові Михайлу Васильєву. На цих землях переселенцями у 80-их роках ХVІІ ст. був заснований хутір Василівка, який належав козаку Василю. Після падіння Самойловича Василівка була взята в казну, тут був царський кінний завод, а на річці Грунь дамба називалась царською. Потім Петро І маєток села Василівки віддав Чернігівському полковникові Павлу Полуботку, далі цю маєтність наслідував його син Андрій Павлович Полуботко.

Онука Павла Полуботка Розета Андріївна Богаєвська (по першому шлюбу) була одружена з П.І. Міклашевським. Після її смерті Василівка перейшла до її сина Богаєвського, а після смерті і його дружини маєток перейшов онуку Г.А. Глазенапу.

Народи Слобідської України тривалий час змушені були вести боротьбу проти турецько-татарських загарбників. В цій боротьбі активну участь брали і жителі с.Василівки. Про це свідчать кургани, які знаходяться на південь від села Василівки і простягаються з заходу на схід. Це сторожові пости козаків, які здійснювали нагляд за переміщенням татар. Окремі кургани були “свідками” кривавих битв. Один з них носить назву Побиванка, тому що за переказами тут було побито багато козаків.

Указом 1783 року юридично і остаточно було оформлено кріпацтво на Слобожанщині.

Таке безпросвітне становище було у селян-кріпаків. Голод, хвороби приводили до великої смертності. Так в 1830 році в селі Василівка від холери померли 33 жителі, а в 1845 році від віспи - 63.

Все ж руками кріпаків освоювались землі, розвивалось землеробство і ремесло. Кріпосні збудували хороми поміщиці Богаєвської в 1828 році в селі Василівні, змайстрували добротні меблі. В журналі “Столиця і усадьба” (№ 72 за 1916 р) про кріпосних селян говориться: “В Василевке есть комната, називаемая “диванной”, где мебель, рама зеркала все ручной художественной работы сделана в Василевке в былое время руками своих мастеровых. Кроме того, в усадьбе имеется прекрасные ковры на все комнаты, удивительно сохранившие краски и тона домашней работы”.

До початку XIX ст. ніяких освітніх закладів у Василівні не було. Перша церковно-приходська школа була відкрита у 1858 році, в ній навчалось біля 30 дітей заможних селян, навчання проводив один учитель, піп, дячок. У 80-их роках XIX ст. була відкрита школа на два класи. Обидві школи, які існували у селі розміщувалися у пристосованих приміщеннях, де не було елементарних умов для навчання. Вже у 1910-1911 рр. земством за селянські кошти було збудовано нове приміщення школи для початкового навчання. В 1914 році в школі навчалось біля ПО дітей, що становило 40% дітей шкільного віку. У 1900 році 80% населення села Василівки було зовсім не письменним.

Селяни, не витримуючи кріпосного гніту піднімалися на боротьбу. Так, у поміщиці Богаєвської у селі Василівні, а далі в її наступника поміщика - відставного генерал-майора Глазенапа було більше чотирьох тисяч десятин землі. В цей час двісті п’ятдесят сім селянських дворів володіли 1150-ма десятинами. Частина селян зовсім не мала землі і тому вимушена була батракувати.

У 1903 році в селі Василівні близько 20% селянських дворів були безкінні і батракували у поміщика. В цей же час генерал Глазенап мав кінний, цегляний і спиртовий заводи. На землях і заводах працювали місцеві селяни та найманці з сусідніх сіл за мізерну плату. Генерал вів барський спосіб життя і більшу частину часу проводив у Петербурзі при дворі. Восени 1904 року селяни Василівки спалили панський корівник, де загинуло 45 одиниць худоби.

Повстали 300 селян, які вимагали підвищення заробітної плати.

Організаторами селянського повстання були Мордань Федір Іванович та Берест Степан Іванович. Поміщик Глазенап в цей був у Петрограді, проти повстанців була вислана із Сум козача сотня. Багато селян були арештовані, а ватажки були вислані на заслання в Архангельську губернію.

Звістка про революційні події в Петрограді (лютий 1917р.) була радо зустріта більшістю селян. Звістку про перемогу Великого Жовтня принесли в село солдати, що прибули з фронту. Селяни розпочали розподіл землі і багатства поміщика. Активну участь у цій справі брали Дубовик Лаврон, Сидоренко Іван Палієтович, Голуб П.Я., а також інші селяни.

В 1920 році в селі був створений комітет незаможних селян, який проводив велику роботу по землевпорядкуванню, вів нещадну боротьбу з куркульством, надавав допомогу сім’ям червоноармійців. З 1925 по 1928 роки головою комнезаму працював Євшан Олексій Петрович і проводив велику роботу по зміцненню радянської влади. В 1926 році вперше в селі була створена партійна організація секретарем якої став Голуб Іван Омелянович. А ще в 1920 році - комсомольська організація, першим секретарем якої став Кузьменко Іван Омелянович.

У 1930 році селяни об,єднаються в колгоспи “Червона борозна”, “Червоний маяк”. Одним із перших головою колгоспу був Підпалий Ф.Д. У 1934 році колективізація у Василівні була закінчена, існувало три колгоспи: “Червоний партизан” (с. Новосельське), “Правда” (с. Помірки), “Комуніст” (с. Василівка). Мирну працю людей перервали події Великої Вітчизняної війни (1941-1945 pp.). Одна за одною евакуюються тваринницькі ферми колгоспів села.

На фронтах Великої Вітчизняної мужньо боролись жителі с. Василівка. Серед них найбільш відзначився Усик Мусій Тимофійович. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 жовтня 1948 року за відвагу і героїзм проявлені при форсуванні річки Дніпра, а пізніше м. Києва Усик М.Т. було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Більше 300 чоловік не повернулися в рідне село з поля бою. Народне господарство було пограбоване. Остаточне звільнення села Василівки від німецько-фашистських загарбників відбулося 7-9 вересня 1943 року.

В селі виросли новий сільмаг, чайна, дитячі ясла. У Помірках і Ново-сельському були збудовані приміщення 8-річної і початкової шкіл. У Помірках і с. Мирному - магазини, Новосельському - колгоспний клуб. У самій Василівні з.явилися нові вулиці. В селі працювали три електростанції загальною потужністю 260 кВт. Електрифікувались трудомісткі процеси у племзаводі, сир заводі, частково у колгоспах, поступово встановлювались електродоїльні апарати на фермах.

У 60-их роках у школах села навчалось 700 учнів, діяла стаціонарна лікарня на 35 ліжок. Село повністю радіофіковано.

В село надходило 1310 примірників газет і 642 журнали. До послуг трудящих 6 бібліотек де налічувалось до 20000 друкованих примірників. Автобуси з’єднували село із сусідніми населеними пунктами, районним і обласним центрами. Виросла технічна оснащеність села.

В 1970 році на території Василівської сільської ради, якій були підпорядковані населені пункти Помірки, Новосельське, Тирло, Савониха, Хорол, Руське, Мирне і були розташовані колгосп “Правда”, Племзавод “Василівка” і сир завод кількість населення становила 3358 чоловік.

В 1959 році на базі Засклівського спиртзаводу був відкритий сир завод, де в 1970 році вироблялося 6157 ц масла, 5507 ц цільно-молочної продукції, 286 ц сиру, 599 ц молочного цукру.

У 70-их роках на території сільської ради діяли середня і дві початкових школи, де налічувалось 600 учнів. В селі працювали 45 спеціалістів з вищою і 135 із середньою спеціальною освітою. В селі діяла лікарняна 40 ліжок обладнана сучасними лікувальними кабінетами, ФАП. Працювало 3 лікарі та 18 чоловік середнього медперсоналу. На території сільської ради діяло 4 клуби, будинок культури, 6 бібліотек.

У 80-их роках побудовано 158 будинків, середня школа, клуб “Супутник”, приміщення контори племзаводу, два двоповерхові житлові будинки, баня. Здійснене велике будівництво ферм, зерносховищ, майстерень.

В 1971 році колгосп “Правда” був приєднаний до племзаводу “Василівка”. Це було велике високомеханізоване сільськогосподарське підприємство, яке стало вагомою базою по вирощуванню племінного молодняка свиней.

У 1998 році пройшло розпаювання 3649 га земель, із них 3136 га ріллі, між 877 власниками.

На сьогоднішній день в селі працює: Василівська ЗОШ І-ІІ ступенів (учнів 124, вчителів - 17), сільська дільнична амбулаторія (11 працівників), ФП с.Помірки, сільський будинок культури на 420 місць, сільська бібліотека, відділення зв’язку 7 магазинів приватного сектору, перукарня, ветеринарна дільниця.

У господарстві ВАТ Племзавод “Василівка” працює 78 чоловік, товариство обробляє 877 земельних паїв, 36 громадян обробляють землю одноосібно.

Малим підприємництвом займаються 17 приватних підприємців фізичних осіб, із них 4 у сільському господарстві, решта займається торгівельним та побутовим обслуговуванням населення.

 

 

Село Голубівка

до складу Голубівської сільської ради входять села

Грамине, Деркачі, Коломийці, Маньки, Сіробабине, Федірки, Філонівщина

Село засноване в кінці XVI століття, приблизно в 1682 році. Перший запис про це зроблено в 1732 році, коли був зроблений перепис населення, в якому говориться “Голубівку заснував військовий суддя Сумського полку Іван Романов, років 50 тому назад. Він купив землі і переселив на них 361 душу своїх підданих”.

За переписом складеним Омеляном Кузьменко в 1897 році в Голубівці значилось 64 селянські двори і один панський. Жителів: 226 чоловіків і 229 жінок. Землі межували із землями Колежського регістратора Величка A.M. На території села діяла церква, школа, дві лавки. Храм відзначався 9 травня.

Сьогодні, не зважаючи на труднощі, село живе повнокровним, змістовним життям. Всі знають: найперша заслуга в цьому дбайливого господаря, вмілого хлібороба - ветерана, Героя Соціалістичної Праці, Кавалера багатьох трудових нагород Івана Максимовича Остапенка. За довгі роки головування Іван Максимович довів, що в будь-яких умовах, навіть у тих, у яких ми живемо сьогодні, можна добиватися непоганих результатів як у рослинництві, так і в тваринництві. Іван Максимович завжди знаходить вихід. Підтвердженням тому є те, що нинішнє господарство і в ці дні живе, працює, виробляє продукцію. Тут збережено поголів’я худоби, одержують високі надої молока і вагомі прирости живої ваги худоби. Тваринницька галузь не лише щодня поповнює касу господарства, а також підтримує родючу силу землі органічними добривами.

Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю імені Шевченка першим у Лебединському районі розпаював між колишніми членами колгоспу землю і майно, надав селянам повне право самостійного вибору, як їм господарювати. А розпайовувати в господарстві було що. Господарство зберегло повністю всю худобу - понад 4000 голів, технічний потенціал, завдяки удобренню землі не знизили її родючу силу. Голубівці вирішили не розпорошувати цей цілісний комплекс на дрібні частини, а об’єднатися зі своїми наділами у сільськогосподарське товариство і працювати на орендній основі, залишивши своїм ватажком дбайливого і мудрого керівника Івана Максимовича Остапенка. В господарстві працюють біля 400 селян.

Іван Максимович Остапенко народився у селянській сім’ї 16 жовтня 1930 року в селі Сульське, Білопілького району, Сумської області. Організатор сільськогосподарського виробництва, Герой Соціалістичної Праці (1986 р.), заслужений працівник сільського господарства УРСР (1991 р.). З 1963 р. голова колгоспу їм. Шевченка. Закінчив Маловисторопський сільськогосподарський технікум (1964 р.), Харківський зооветеринарний інститут (1973 р.). За результатами Всесоюзного соціалістичного змагання господарство нагороджено Червоним прапором ЦК КПРС, Ради Міністрів, ВЦРПС та ЦК ВЛКСМ. Делегат XXV з’їзду КПРС, член обкому КПУ. Депутат ВР СРСР. Нагороджений орденами Леніна (1971 р., 1986 р.), Жовтневої революції (1976 р.), “Знак Пошани” (1966 р.), “За заслуги” (2000 р., 2005), медалями.

 

Па території Голубівки працює сільський будинок культури, в якому проводиться багато різних заходів. Також працюють дошкільний навчальний заклад ясла-садок “Голубок”, який відвідують 45 дітей та Голубівська загальноосвітня школа І-ІII ступенів, в якій навчається 158 учнів.

 

Назви населених пунктів походять від прізвищ видатних для сіл осіб: Грамине - Грама, Деркачі - Деркач, Коломійці - Коломієць, Сіробабине - Сіробаба, Маньки - Манько, Федірки - Федірка.

 

 

Село Гринцеве

до складу Гринцівської сільської ради входять

села Гамаліївка, Дмитрівна, Дружне, Ключинівка, Комісарівка, Ленінське, Миронівщина, Підсулля, Протопопівщина

 

Гринцеве - село, центр сільської ради.

Розташоване за 35 км від районного центру м. Лебедин.

Найближча залізнична станція -Лебединська, за 35 км.

Площа населеного пункту - 151,3 га.

Населення - 457 осіб

Кількість дворів - 347.

День села – 14 жовтня.

Засноване село в 1652 році переселенцями з Правобережної України в роки визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. В селі, на височині, над ставком, стояли панські маєтки, а на другій стороні ставу ріс красивий садок, який належав пану Гринцу. Від його прізвища і отримало свою назву село. Після революції маєток був зруйнований.

У 1837 році на кошти поміщика підполковника Романова був побудований однопрестольний дерев’яний храм на честь Покрова Пресвятої Богородиці. Невдовзі після 1917 року Покровська церква була закрита комуністичними активістами. У 1933 році храм був розібраний. Із будівельного матеріалу церкви зведено споруду районного комітету комуністичної партії в с.Штепівка Лебединського району Сумської області (нинішнє приміщення школи-інтернату).

Поряд із селом Гринцеве вихідцями із навколишніх сіл у невеликій круглій низині, що нагадує ополоник (велику дерев”яну ложку для розливання страви в миски) було засновано хутір Ополонівка.

З часом розташований на рівнині хутір ставав більш населеним. Жителі села Гринцеве (старого) переселялися із яру в село Ополонівку. У 1972 році два села об’єднались в одне і отримали одну назву - Гринцеве.

Неподалік села Гринцеве знаходиться чарівний куточок природи Козакове, мальовниче місце для відпочинку. Заснували його Дмитро та Ананій Жогли.

За легендою брати повернулися із Запорізької Січі, побудували собі хату біля лісу, щоб зажити мирним життям. Не дуже вони виходили в люди, хоч поряд були села Галанівка та Ополонівка. Люди дивувались такому життю козаків, і часто один одного запитували : “що там, у козаковому, не чув?” Так і залишилась ця назва - Козакове.

У 1932 році на території сільської ради було створено 4 колгоспи.

У жовтні 1941 року 175 гвардійський мотострілковий полк, який входив до складу першої гвардійської мотострілкової дивізії під командуванням підполковника П.В.Новікова, біля Ополонівки розгромив два ворожих батальйони 149 піхотного полку і захопили багаті трофеї.

442 жителі сільської ради в складі Червоної Армії і Військово-Морського флоту бились на фронтах Великої Вітчизняної війни.

В центрі села у 1970 році був споруджений величний меморіал Слави на честь земляків, які полягли на фронтах війни, в 1968 році на братській могилі встановлено пам’ятник загиблим радянським воїнам.

У 1951 році колгоспи об’єднались в один - імені Енгельса, який діяв до 1998 року і був мільйонером. Очолював колгосп Гуйва Михайло Олександрович, який за сумлінну працю нагороджений орденом Леніна. Урядові нагороди отримали понад 50 колгоспників. За час керівництва Гуйви в селі з’явились свинарник-відгодівельник, комплекс МТФ, кормоцех, консервний завод, олійниця, крупорушка, пилорама, зерносклад, добротні цегляні будинки, лазня, будинок культури, двоповерхова середня школа на 560 місць, дитячий садок на 90 місць, відділення зв’язку, водогін, двоповерхове приміщення контори колгоспу, а в 1988 році Гринцеве було повністю газифіковане.

В даний час на території Гринцівської сільської ради працює ТОВ “АФ “Ополонівська”, ТОВ “ВорожбаЛатінвест”, три ФП в селах Гринцеве, Дмитрівка, Ленінське, чотири приватних магазини, відділення зв’язку, Гринцівський НВК.

Гамаліївка - село, що входить до складу Гринцівської сільської ради.

Розташоване за 7 км від с. Гринцеве

Площа населеного пункту – 20,7.га.

Населення - 22 особи.

Кількість дворів - 13.

День села – 14 жовтня.

Дмитрівка - село, що входить до складу Гринцівської сільської ради.

Розташоване за 10 км від с. Гринцеве

Площа населеного пункту - 107 га.

Населення - 134 особи.

Кількість дворів -57.

День села -14 жовтня

Село засноване на початку XIX ст. З початку XIX ст. Володів Дмитрівкою поміщик граф Михайло Михайлович Толстой. Селяни Дмитрівки мали бунтівний характер і, коли поміщику сподобався клапоть селянської землі площею 8 десятин 200 кв. сажнів і він хотів нею заволодіти, чинили всілякий опір повітовим чиновникам та поліції, відстоювали свої права на землю. Виконуючий обов”язки Харківського губернатора доповів департаменту поліції про те, що “…крестьяне с. Дмитровки Лебединского уезда, несмотря на увещевания и разьяснения со стороны судебных и полицейских властей, оказывают даже активное противодействие судебному приставу”. Незабаром після цього у Дмитрівці з”явився каральний загін і навів “порядок”.

У 1959 році в Дмитрівці на братській могилі було встановлено пам’ятник загиблим радянським воїнам.

Дружне - село, що входить до складу Гринцівської сільської ради.

Розташоване за 5 км від с. Гринцеве

Площа населеного пункту -  28,3га.

Населення - 27осіб

Кількість дворів - 9.

День села – 14 жовтня.

Ключинівка - село, що входить до складу Гринцівської сільської ради.

Розташоване за 3 км від с. Гринцеве

Площа населеного пункту – 54,2га.

Населення – 22 особи.

Кількість дворів -22.

День села – 14 жовтня.

У 1911-1912 р.р. в Ключинівці під керівництвом жителя с.Михайлівка Василя Івановича (прізвище забуте) була збудована школа.

Комісарівка - село, що входить до складу Гринцівської сільської ради.

Розташоване за 6 км від с. Гринцеве

Площа населеного пункту -16,8га.

Населення – 7 осіб

Кількість дворів - 3.

День села -14 жовтня.

Ленінське - село, що входить до складу Гринцівської сільської ради.

Розташоване за 3 км від с. Гринцеве

Площа населеного пункту – 100,9га.

Населення - 152 особи.

Кількість дворів - 60.

День села – 14 жовтня.

Ленінське засноване в 1924 році переселенцями з навколишніх сіл. Раніше село назвалось Бикове, бо саме на цих цілинних землях випасалися панські бики. Згодом Бикове було переіменоване в Карлівку, а з 1954 року село має назву Ленінське.

До 1972 року в селі функціонувала школа.

За 2 км від села розміщується заповідник Михайлівська цілина.

Миронівщина - село, що входить до складу Гринцівської сільської ради.

Розташоване за  3 км від с. Гринцеве.

Площа населеного пункту - 45 га.

Населення – 28 осіб.

Кількість дворів - 15.

День села -14 жовтня.

За легендою село Миронівщина назвали заради миру і добра. Люди в ньому проживали мирні, добрі, самі себе відстоювали, не дивлячись на те, що жили бідно.

Друга легенда пов’язує назву села з заможним графом на ім’я Мирон, який приїхав здалеку в пошуках свого товариша і залишився жити в цьому селі.

Підсулля - село, що входить до складу Гринцівської сільської ради.

Розташоване за 20 км від с. Гринцеве.

Площа населеного пункту - 12га.

Населення – 18 осіб.

Кількість дворів - 10.

День села – 14 жовтня.

Протопопівщина - село, що входить до складу Гринцівської сільської ради.

Розташоване за 2 км від с. Гринцеве.

Площа населеного пункту – 27,9га.

Населення - 18 осіб

Кількість дворів -9.

День села – 14 жовтня.

В 1909 році поміщиця Олександра Миронівна Тімченко-Рубан у своєму флігелі відкрила школу, де навчалось до 40 чол.

У школі викладали читання, арифметику, чистописання, церковно-слов”янську мову, Закон Божий. Навчання велося на російській мові.

У двадцятих роках в Протопівщині була організована комуна, де на той час вирощували високі врожаї зернових культур.. 

 

 

Село Катеринівка

до складу Катеринівської сільської ради входять

села Великі Луки, Грунь, Жовтневе, Олексіївна

 

 

Катеринівка - село, центр сільської ради.

Розташоване за 35 км. від районного центру м. Лебедин на вододілі річок Псел та Сула.

Найближча залізнична станція - _____, за ___ км.

Площа населеного пункту - ___ га.

Населення - 641 осіб

Кількість дворів - 227.

День села - третя неділя вересня.

Село Катеринівка засноване в другій половині ХVII століття. Існує легенда що цариця Катерина ІІ виселяла на цей шматок дикого поля непокірних селян. Тому й село називається Катеринівка. Першими поселилися сім”ї на прізвище “ПУРАС”, а вулицю, на якій вони жили і зараз жителі села називають Пурасівка.

Цими землями у різні періоди володіли племінник Гетьмана Мазепи - Обідовський, пізніше шурин Гадяцького Полковника Павла Полуботка - Михайло Васильович Самойлович, нащадки Брацлавського полковника Григорія Іваненка, нащадок Павла Полуботка по жіночій лінії граф Капніст.

Останній утримував великий кінний завод. Землі заводу використовувалися як сіножаті та випаси. Тому на вододілі Сули та Псла і зберігся у первісному, цілинному стані малесенький шматочок (202 га) легендарного дикого поля, який в 1928 році постановою Сумського окрвиконкому було оголошено  заповідником місцевого значення  “Михайлівська цілина”.

У 1947 році “Михайлівській цілині” було надано статус заповідника республіканського значення. З 1961 року “Михайлівська цілина” існує як відділення Українського степового природного заповідника, що об”єднує ще три степові ділянки, розташовані в Донецькій області.

Радянська влада в селі Катеринівка була встановлена в 1918 році.

В 30-х роках проведена колективізація.

Під час Великої Вітчизняної війни жителі Катеринівської сільської ради мужньо боролися з гітлерівськими загарбниками. 32 чоловіки нагороджено урядовими нагородами. 226 чоловік з Катеринівської сільської ради загинули смертю хоробрих. Як пам”ять про загиблих земляків і радянських воїнів - визволителів села від фашистської окупації збудований меморіальний комплекс.

В 1956 році навколишні села були об”єднані в один колгосп “Червона Зірка”.

За час головування Галушки Івана Сафоновича побудовано млин, олійницю, тракторну бригаду, нові ферми для утримання великої рогатої худоби та свиней, великий автопарк, добротний адмінбудинок, одноповерховий дитячий садок, Катеринівську школу, відділення зв”язку, клуб. В ті роки прокладена дорога з твердим покриттям, працював цегляний завод.

За віддану працю 40 колгоспників нагороджені орденами Червоного Трудового Прапора, І.С. Галушку нагороджено двома орденами Червоного Трудового Прапора.

У 1981 році колгосп очолив Пилипенко І.С. В цей час розпочалася газифікація сіл Катеринівка та Олексіївка, будівництво нових будинків, які заселяли молоді сім”ї та спеціалісти сільського господарства, виросла вулиця Новопостроєна. Працював асфальтний завод.

В 1992 році був збудований двоповерховий Будинок культури на 350 місць.

На теперішні час в селі працюють господарства…………………..

діє ЗОШ,………………

 

Великі Луки - село, входить до складу Катеринівської сільської ради.

Розташоване за __ км від с. Катеринівка.

Площа населеного пункту - __ .га.

Населення - 16 осіб.

Кількість дворів - 8.

Великі Луки та село Верхнє, яке вже зникло з мапи держави, засновані на цілинних землях поблизу заповідника “Михайлівська цілина”.

Перші поселенці, вихідці з великих сіл Межиріч, Михайлівка, приїхали сюди в 1927 році. У 1928 році в селі вже будувалося 56 дворів. Створений колгосп назвали “Червоні Луки”. Гордістю села був великий шестикрилий вітряк, побудований в 1903 році, який молов борошно всім оточуючим селам.

В селі Великі Луки був телятник, вівчарня,  конюшня, кормоцех, водогін з водонасосною станцією з вітряним приводом, село мало великі ваги до 100 тонн, комору, кузню, столярну майстерню, великий свинокомплекс. В районі і області гриміла слава про свинарку Шумило В.О., яка зуміла виростити свиноматок, що народжували по 18 поросят.

Багато жителів села Великі Луки, ще проживаючи в селах Михайлівка та Межиріч пішки ходили до Києва на богослужіння (400км.).

В селі був клуб, бібліотека.

Грунь - село, що входить до складу Катеринівської сільської ради.

Розташоване за __ км від с. Катеринівка.

Площа населеного пункту - __ .га.

Населення - 39 осіб.

Кількість дворів - __.

Грунь засноване у другій половині ХVII століття. Село розташоване вздовж обох берегів річки Грунь. Лівобережна частина села називалася Велика Грунь, а правобережна - Мала Грунь. Частину Великої Груні навкруги церкви (тепер тільки церковний колодязь нагадує про те що поруч була церква) називали “селом”, а ту частину, що лежала в бік до іншого села Василівка, називали “органи” (мабуть тому, що там було багато ярків).

Грунь була центром сільської ради, до якої  входили хутори Довга, Олексіївка, Корінне, Камінна. В селі діяла Миколаївська церква. Після закриття в 1929 році її розібрали, а дерево перевезли до районного центру с. Штепівка. В селі (спочатку в батюшкиних домах, пізніше в пристосованих приміщеннях) працювала школа. В 30-х роках була збудована добротна цегляна Грунська школа на 7 класів. Навчалися діти з Корінного, Довгої та Олексіївки. До війни було по 2 класи, кожен клас нараховував до 35 учнів.

У 1927 році було організовано “Машинне товариство” та комуна.

У 1930 році в Грунській сільській раді була організована Артіль.

В 1941 році багато жителів села Грунь пішли на фронт і багато їх не повернулося.  Житель села Грунь Семен Леонтійович Індик  - льотчик, за свої бойові подвиги, за вміле керівництво авіаційним полком, за збиті 8 фашистських літаків був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

В селі встановлено пам”ятник загиблим воїнам та матерям, які чекали їх з війни.

Після війни інтенсивно відбудовувалось село, колгосп. В ті роки в працювала школа, ФП, комбінат побутових послуг, клуб, бібліотека, МТФ, тракторна бригада.

Жовтневе - село, що входить до складу Катеринівської сільської ради.

Розташоване за __ км від с. Катеринівка.

Площа населеного пункту - __ га.

Населення - 64 особи.

Кількість дворів - __.

Хутір Жовтневе (раніше Холодники) засновано в 1922 році на виділеній землі поряд з заповідником “Михайлівська цілина”.

В селі була початкова школа.

Олексіївка - село, що входить до складу Катеринівської сільської ради.

Розташоване за __ км від с. Катеринівка.

Площа населеного пункту - __ га.

Населення - 62 особи.

Кількість дворів - 20.

У 1922 році частина людей з села Грунь переселилася на виділені землі та заснувала  хутір Олексіївка, який відносився до Грунської сільської ради.

У 1930 році на хуторі було створено артіль “ім..12 - річчя Жовтня”.

Хутори Олексіївка, Корінне і Довга входили до колгоспу “ім. Постишева”, (з 1937р. перейменований в “20 років Жовтня”.

В 60 роках була збудовано приміщення, де знаходились початкова школа та клуб. Працювали МТФ, конюшня, магазин.

 

 

Село Межиріч

до складу Межиріцької сільської ради входить

село Гостробури

 

Межиріч - село, центр сільської ради.

Розташоване за 18 км від районного центру м. Лебедин.

Найближча залізнична станція -Лебединська, за 15 км.

Площа населеного пункту - 774,5 га.

Населення - 1320 осіб

Кількість дворів - 1062.

День села - 14  жовтня .

Село Межиріч засноване на місці стародавнього Городецького городища в 1642 році українськими козаками - вихідцями з Правобережжя України.

Назву село отримало за місцем розташування між річками Псел і Олешня.

Горбиста місцевість, околиці села, порізані балками і вкриті лісом, що злились з зеленню садів, огородів та природних лук, створюють надзвичайно мальовничий краєвид. Багато природо - дослідників порівнюють цей краєвид з Кавказом, Швейцарією.

За народними переказами першими поселенцями вважаються Онуфрій Супрун, два його сини і брат, за походженням з Волині.

Основним заняттям населення було землеробство: сіяли зернові, вирощували городину. З кінця XVІІІ століття почали культивувати картоплю. Важливе місце займали селітровий і гончарний промисли.

Поселення було сторожевим постом на чолі з отаманом, підпорядковувалось Бєлгородському воєводі. З формуванням в 1653 році Сумського Слобідського полку, Межиріч став сотенним містом. Першим сотником був І.Ю.Штепа.

У 1732 році у сотні налічувалось 702 двори і 2663 мешканці чоловічої статі, в тому числі 26 старійшин, 491 козак 1744 козацьких помічників, 335 робітних і підданих людей і 65 духовних осіб.

У 1729 році було 9 церков. Дерев’яна Преображенська церква і Кам’яний Успенський собор належать до першокласних пам’яток Української архітектури. При семи церквах існували трикласні школи, де навчалися діти козацької старшини і духовенства .

У першій половині XVІІІ століття  розвиваються бондарське, ткацьке, кравецьке, ковальське, шевське, кушнірське, шаповальське, деревообробне виробництво, винокурний та чумацькі промисли.

З 1732 року Межиріч став повітовим містом. До повіту входили села Боброве, Вільшана, Голубінка, Деркачівка, Камяне, Курган, Луциківка, Миколаївка, Недригайлів, Пристайлів, Штепівка.

У 40 - 50 роках XVІІ століття Межиріцькі козаки несли сторожеву службу на передових оборонних пунктах - курганах, розкиданих в степу і самовіддано стримували татар на ввірених рубежах Південної України і Росії.  Надійним захистом для населення довгий час залишалась дерево - земляна фортеця - замок, яка розташована в центрі міста на горбі висотою понад 80 метрів і при крутизні схилів 50градусів. Гарнізон утримувався до 1712 року.

Межиріцькі козаки Іван Дадосі і Левко Кошман, в листопаді 1708 року доставили в Лебедин, де тоді перебувала ставка Петра І, розвідані ними дані про становище у військах Карла XІІ в Ромнах та про справи мазепинців в Гадячі.

В 60-х роках XVІІІ століття Межиріч було перетворено в комісарське місто. Останнього сотника Шелехівського Сумська провінціальна канцелярія призначила комісаром.

В березні 1766 року обивателі заявили протест проти урядових нововведень: вимагали ліквідації подушного податку з дітей до 7 років, відновлення права на винокуріння та дозволу на ввіз в Сумську провінцію кримської солі, відновлення козацької служби.

В період комісарського правління щорічно з обивателів набирались команди для проведення ремонту мостів і гусарських конюшень в Сумах, перевезення лісоматеріалу до місць будівництва фортець, на будівництво самих фортець в Олександрії, Азові, Таганрозі, Кременчугу та інших місцях.

Серед слобожан які приймали участь в селянській війні під керівництвом О.Пугачова були межирічани.

У 70 -80 роках XVІІІ століття ремісники утворили цехи: ткацький, кравецький, чоботарський, ковальський гончарний. В 9 цехах було об’єднано понад 400 ремісників.

У 1773 році в місті нараховувалося 743 двори і населення 7269 чоловік, з них 6350 козацьких обивателів, 507 підданих Черкас, 105 монастирських людей, 40 бувших козацьких старійшин, 154 духовних особи і 53 військово -службовців і цивільних чинів.

У 1797 році Межиріч перетворено в державну слободу.

До середини XІX століття на кожні 12 - 14 років припадав один неврожайний рік. Частими були епідемії різних хвороб. У 1830 році від холери померло до 100 осіб.

У 1848 році від холери померло 226 осіб.

З 90-х років ХІХ ст. заможні селяни скуповують землі дрібно помісних дворян, які розорялися: Сіробаб, Шапошнікових, Бобрицьких, Кириленкових, Донцових та інших. А.П.Лисенко відкриває цегельний завод. Шумило вводить в дію паровий млин. До 110 гончарів виробляли посуд.

В березні 1909 року 16 жителів села засновують кооперацію (кредитове товариство), яка на вересень 1912 року налічувала 1157 членів і мала позиковий капітал на суму 53653 крб. Населення волості обслуговував один фельдшер. Кількість захворювань і смертність були величезні. Дуже мало селян доживало до похилого віку. Особливо велика смертність була серед дітей.

У 1890 році народне училище було перетворене в двохкласне. В бібліотеці, що була при училищі налічувалося 525 примірників книг переважно релігійного змісту. На все село передплачувалося 15 газет і декілька журналів.

В роки першої світової війни помітну роботу по поширенню революційних ідей серед селян проводили: П.Л.Бойко, І.І.Лисянський, В.Я.Суховій та інші. Селяни брали участь у мітингах і зборах, залучалися до активного політичного життя.

В Першотравневій демонстрації трудящих 1917 р. в підтримку більшовицьких лозунгів взяло участь понад 1800 жителів села.

У листопаді 1917 року був утворений волосний ревком, який проводив роботу по розв’язанню сенсу подій, які відбулися в країні.

В село поверталися солдати-фронтовики: І.Г.Хвостенко, І. Й. Лисенко, К.К. Шумило, І.С.Покутній та інші, які включалися в активну революційну роботу.

Створений земельний комітет взяв землю, ліси і води в свої руки і розпочав перегляд наділів, щоб забезпечити землею тих, хто її не мав і кому її не вистачало, повів боротьбу проти самовільного рубання лісу.

Комітет незаможних селян, створений у червні 1920 року. Його головою був обраний І.І.Лисянський. На вересень в комнезамі налічувалося 1082 чоловіки. Він надавав допомогу найбіднішим селянським господарствам і сім’ям червоноармійців в проведенні польових робіт, наділяв землею малоземельних і безземельних селян, сприяв налагодженню їх господарств.

Відкриті 7 початкових шкіл, де 19 учителів, навчали 680 дітей (2622 дітей залишились поза школою).  Серед дорослого населення не вміли ні читати, ні писати 48,4 %.

Хвороби лютували в селі. Лише в вересні і в жовтні від тифу померло 57 чоловік.

В 1931 році в селі працювало 2 бібліотеки, які мали понад 100 книг, 6 хат - читалень. Сільськогосподарське кредитне товариство (голова правління А.Л.Метейко) збудували паровий млин та шкіряний завод.

На І Всеукраїнському з’їзді КНС 22 квітня 1920 року І.І.Лисянський був обраний членом Центрального Комітету КНС.

Коли на з’їзді Д.З Манільський оголосив його лист, в якому розповідалось про роботу комітету незаможніх Межиріцької волості, про беззавітну боротьбу по зміцненню і розвитку соціалістичних перетворень на селі, делегати стоячи громом оплесків вітали скромного героя.

В ніч з 12 на 13 листопада над комуністом І.І.Лисянським і його дружиною Агафією було вчинено криваву розправу. Згноріла хату, було зруйновано шкіряний завод .

Наступні роки комнезам очолювали С.В.Лисенко, Т.Ф.Сіробаба.

В 1923 - 1928 роках в селі створюється і активно розвиваються кооперативні товариства: ковальсько - слюсарно - колісна артіль під назвою “Кустар”, артіль шевців , деревообробне товариство. В селі діяв цегельний завод, пізніше перетворений в промислово - кооперативну артіль “ХІІ річчя Жовтня”

У 1920-ті роки було побудовано основний корпус восьмирічної школи, відкрито сільський будинок культури, якому присвоєно ім’я Лисянського.

Під керівництвом начальника поштового відділення І.А.Власенко в будинку культури виступав хор, а завідуючий СБК А.Я.Шарамко керував оркестром народних інструментів та драматичним гуртком.

На 1 січня 1929 року в Межирічі налічувалось 2070 дворів і 10097 мешканців.

У 1930 році в селі відкрито другу семирічну школу, нині середню. Межиріч першим в районі виконав закон про загальне обов’язкове початкове навчання.

У 1929 році створено ТСОЗ ім.І.І.Лисянського. Головою правління обрали П.Ф.Пащенка.

В 1931 році на базі ТСОЗу ім. Лисянського. було утворено п’ять сільгоспартілей: ім.. Лисянського, ім. Шевченка, ім. Ворошилова, “8 -го березня” та “8 - го січня”, на колгоспних ланах з’явилися перші трактори.

Першими трактористами стали М.П. Левченко, Г.М. Шарамко, Ф.М. Дятленко, Г.В.Марченко, Е.І.Суховій, та Н.М.Зарва.

У 1934 -1936 рр. в колгоспі ім.. Шевченка в побудовано три ферми великої рогатої худоби, свинарник, млин, гараж, колгоспний клуб. Колгосп придбав три вантажних автомобілі. В селі працював селекціонер Д.С.Бондаренко.

Корови Межиріцьких господарств заклали фундамент лебединської породи. Передові доярки колгоспу М.І.Литвиненко та М.І.Чичина відзначені великими срібними медалями Головного виставочного Комітету.

У 1938 році почала працювати середня школа.

В ніч з 9-го на 10  жовтня 1941 року в село  Межиріч вдерлися німецько-фашистські  окупаційні війська, які вчинили розправу  над 21 радянським активістом.

С.Г.Сіробаба загинув на шибениці в с. Улянівка. Вчитель Донченко, партизан громадянської війни І.І. Суховій, активісти   Д.Ф. Крамар,  І.Ф.Сіробаба, П.О.Худолій, І.М. Скляренко, П.М. Синиця та інші були розстріляні.

В фашистське рабство було вивезено 253   хлопців та дівчат.

Захищаючи Батьківщину на фронтах загинуло понад 550 межирічан. Понад 300 відзначені урядовими нагородами. Серед  них: В.О.Троян, П.І. Христич, І.Н.Горішняк, Т.Ф. Приходько, В.Т. Семенченко, К.Ф. Павленко, П.П. Кравченко, А.Г.Лисенко, І.А.Пінчук, О.А. Любимий та багато інших.

П.В.Парфилу за винятковий героїзм, військову майстерність в боях при прориві оборони німців в січні 1945 року присвоєно  звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

В.О. Трояна Уряд нагородив орденом  Леніна, двома орденами Червоного Прапора,  орденом Вітчизняної війни І ст. за  організацію партизанського руху в Білорусі   та в Ленінградській області. Він ще 1938-1939 р.р. брав участь у збройній боротьбі   республіканської Іспанії проти фашизму, а у  1944-1945 роках був учасником опору грецького народу.

2 вересня 1943 року частини 180-ї    стрілецької дивізії визволили  село Межиріч.

У 1950-1951р.р. відбулося укрупнення  сільгоспартілей. В селі стало 2 колгоспи: “Червона Україна” та колгосп ім. Чапаєва, які в 1972 році об’єднались в один - ім.Чапаєва.                                           

Пізніше господарство реорганізовано в   КСП ім.Чапаєва, АТЗТ “Межиріч” СТОВ”Межиріч “.

У 1996 році всі землі розпайовані. Всього  1164  паї. Середній розмір паю 4,44 га.

На даний час на території села діє  відділення приватного підприємства  Підліснівської філії ПрАТ “Райз-Максимко”,  свинотоварна  ферма  СТОВ “Промінь”,  цегельний  завод “Авеста Б “,  лісництво,  відділення зв”язку, відділення ощадбанку, аптека, сільська амбулаторія загальної  практики сімейної медицини, ЗОШ І-ІІІ ступенів, православна церква, будинок  Евангілістів.

Гостробури- село, що входить до складу Межиріцької сільської ради.

Розташоване за 7 км від с. Межиріч

Площа населеного пункту -25,5 га.

Населення - 0осіб

Кількість дворів - 0.

 

Село Московський Бобрик

до складу Московсько-Бобрицької сільської ради входять

села Березів Яр, Влізьки, Пашкине

 

Народна мудрість говорить : „ Нема без кореня рослини , а нас , людей , без батьківщини ” . І любов до нашої неосяжної батьківщини починається з любові до маленької батьківщини , до пам’яті про рідний поріг , стежки дитинства . Мамина пісня , батькова хата , дідусева казка , бабусина вишиванка, добре слово сусіди , чиста криниця - все це наша родовідна пам’ять , наша історія . Земля там найкраща , де вродився ти . Навіть пташці , квітці , вітру найкраще жити в своєму рідному краї .

Для нас місця , де ми народилися , виросли , є святі. Таким місцем є для нас невелике село на Лебединщині, оточене сосновими лісами , з незвичною для тих , хто її почує вперше , назвою Московський Бобрик . Село Московський Бобрик - центр сільської ради . Лежить на річці Бобрик , за 26 км від районного центру Лебедин і залізничної станції Лебединська .   Недалеко від    села    знаходиться    Новотроїцьке    родовище    газу    .    Сільській    раді підпорядковані села Березів Яр , Влізьки , Пашкине .

Заснування села Московський Бобрик засвідчено документально . Перша письмова згадка про село належить до 1645 року . Село Московський Бобрик було засновано в І половині ХУІІ століття внаслідок польсько-української колонізації Дикого поля. Про село Московський Бобрик згадується в Чугуївському перепису 1645 року . Називалось село тоді Литовське містечко . В 1647 році село перейшло від Польщі до Москви . Із виписки про розмежування кордонів між Росією і Польщею видно , що Бобрик був тоді дуже важливим містечком    з двома острогами . Село було підпорядковане російському начальнику містечка Кам’яного ( нині село Кам’яне, знаходиться за 5 км від села Московський Бобрик ) . Московський Бобрик було названо уже після приєднання його до Московської держави . Напевно , назва Московський була додана також для зручності, адже неподалік ще одне село носило назву Бобрик ( нині село Бобрик Гадяцького району Полтавської області. В розмовній мові часто дане село називають Полтавський Бобрик  . Це село ще деякий час залишалося під владою Польщі. А Бобриками ці села назвали тому , що більша частина місцевості була заболочена і там водилося багато бобрів . Тому і місцева річечка носить назву Бобрик . Про це ми знаходимо в архівних документах : „ На реке зело много бобри і нарече же єя тогда Бобрик “.

Є в нашому селі, як і в кожному іншому , назви , які не нанесені на жодну карту . Вони передаються із покоління в покоління і вживаються в повсякденному житті. Так , частина нашого села називається Перша бригада . Старожили говорять , що колись село умовно було розділено на дві частини ( бригади ) , за кожною частиною був закріплений свій керівник (бригадир ) , який щодня загадував на роботу . Так і закріпилась назва Перша бригада . Ще одна частина села носить назву Горбанівка . Вся її територія вкрита піщаними горбами . Неподалік від села , посеред ділянки лісу , знаходиться лисий горб , висота якого 6 м. В той час , коли ліс був молодою посадкою , горб було видно здалеку. Так як на горбі не росло ні деревця , ні кущика , його стали називати Лисим. Ще одна частина села називається Кут . Вона з обох боків впирається в річку і ліс , утворюючи ніби тупик , з якого є тільки один виїзд через місток на річці. До речі , цей місток і частину річки , на якій він збудований , називають Кирилова гребля . Кажуть , що колись ця місцина належала заможному селянину Кирилу . Він побудував місток через річку . І тому ця частина водойми до цього часу носить його ім’я . Поблизу Московського Бобрика розкинулись квітучі луки , серед них трапляються більші і зовсім маленькі озерця. Одне з них зветься Циганка . Кажуть , що колись давно в цій місцевості зупинився циганський табір. Чи то по необачності , чи то від нещасного кохання в озері втопилась молода вродлива циганка . Так з тих пір і називається озеро Циганка . Ще одне озеро називається Журавлине . Його назва сама говорить за себе . Озеро неглибоке , справжнє царство для жаб . Тому і вподобали це озеро журавлі. Так і виникла назва озера. На краю села , на ґрунтовій дорозі , що з’єднує села Московський Бобрик і Кам’яне , є грузьке місце . Дощового літа тут завжди стоїть калюжа . Називають цю місцину Крамарка . Колись давно цією дорогою їхав один чоловік і віз товар ( крам ) .Трапилось так , що віз загруз і перекинувся. І весь крам потопився . І люди назвали це місце Крамаркою .

Село Московський Бобрик має цікаву історію . Історія освіти в селі сягає початку XX століття . Тоді все населення було неписьменним за винятком попа, дяка, писаря і дрібних поміщиків. Перші кроки в поширенні освіти серед населення зробив дяк. Очевидно , від нього перейняв ази грамоти церковний сторож Онисимович, який охоче передавав свої знання іншим людям. Окремі особи навчилися читати псалтир і підписувати своє прізвище. Так навчилися грамоти Чирва Іван Онопрійович, Чирва Михайло Онопрійович, Чирва Юхим Петрович та ін. В свою чергу вони передавали свої знання іншим.

У 1902 році Лебединська земська управа розпочала будівництво школи в селі Московський Бобрик. Взимку були завезені будівельні матеріали. Ліс завозили селяни по наряду. Будівництво здійснювала лебединська будівельна бригада, керував роботою підрядчик Іван Зубко. Саме будівництво розпочалося весною 1903 року, а в серпні школа була готова. Вона складалася з однієї просторої класної кімнати, квартири для вчителя і канцелярії. Восени, в кінці листопада , був проведений перший набір учнів. До першого класу приймалися діти 9-ти років. Молодші і старші приймалися лише з дозволу попа.

До першого класу набрано було до 70 учнів, з них 10 дівчаток. Серед перших учнів були Чирва Андрій Іванович, Коротич Денис Юхимович, Квачан Кость Якович, Лапоног Олександр Андрійович, Коротич Петро Гаврилович та ін. Це були діти бідноти. До школи ходили в різному лахмітті: в материних білих суконних юпках, корсетах, кофтах, в батькових куцинах та шкарбанах-недоносках. Канцелярські приладдя складалися з грифельної дошки, грифеля, букваря, задачника Євтушенка, все це складалося в полотняну торбинку, переткану валом.

Село Павленкове

до складу Павленківської сільської ради входять

села Бойки, Букати, Дігтярі, Мартинці, Марусенкове, Радянське

Павленкове - село, центр сільської ради.

Розташоване за 25 км від районного центру м. Лебедин.

Найближча залізнична станція –Лебедин , за 25км.

Площа населеного пункту - 107,0 га.

Населення - 298 осіб

Кількість дворів - 155.

День села – 6 травня .

Село Павленкове засноване вільними козаками, має декілька варіантів походження назви села: від козака Павленка; від чоловіка на ім’я Павло та жінки Ленка.

Назва села давня і згадується ще до Переяславської ради.

В 1878 році з ініціативи місцевого священика отця Мелетія в с. Павленкове було організовано церковно-приходську школу.

В лютому 1920 року в селі встановлено радянську владу. В 1930 році в селі була організована перша сільськогосподарська артіль, яка в різні роки мала назви ім. Шевченка, “Друга п’ятирічка”, ім. Ворошилова. З 1957 року господарство стало відділком радгоспу “Новопетрівський”, з 1990 році в селі організовано самостійне господарство радгосп “Перемога”, яке існує і до сьогодні, під назвою СТОВ “Перемога”.

В роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. 433 жителя с. Павленкове воювали на фронтах, 370 - нагороджені державними нагородами за участь у бойових діях, 180 загинули на фронті.

Славиться село своїми людьми, людьми-трудівниками, ветеранами праці:

Шевіль Степанида Лікандрівна - перша стахановка с. Павленкове.

Зубко Григорій Миколайович - заслужений механізатор УРСР, трудовий стаж якого склав 49 років.

Павленко Василь Микитович - заслужений механізатор УРСР.

Кабанець Олексій Семенович - тракторист радгоспу “Новопетрівський”, нагороджений орденом Трудової Слави III ступеня.

Федірко Олександр Максимович - передовий зварювальник, нагороджений орденом Трудового Червоного прапора.

Горбус Віра Павлівна - передова доярка, нагороджена медаллю “За трудову доблесть”.

На сучасному етапі основу економічної діяльності села складає сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю “Перемога”, яке під керівництвом директора Онайко А.В. успішно працює в сфері сільськогосподарського виробництва.у 2009 році, за високі досягнення в праці, рішенням колегії Міністерства аграрної політики України Онайко Анатолій Васильович нагороджений трудовою відзнакою «Знак Пошани».

В селі діє Павленківський навчально-виховний комплекс: ЗОШ I-III ступенів - дошкільний навчальний заклад - директор Капліна Світлана Вікторівна.

Соціальна сфера села складається з поштового відділення, закладів торгівлі, фельдшерського пункту, сільської бібліотеки, сільського будинку культури.

 

 

Бойки - село, що входить до складу Павленківської сільської ради.

Розташоване за 1,5 км від с. Павленкове.

Площа населеного пункту - .га.

Населення - 2 осіб

Кількість дворів - 1.

День села - ____________ .

 

 

Букати - село, що входить до складу Павленківської сільської ради.

Розташоване за ____ км від с. Павленкове.

Площа населеного пункту - __ .га.

Населення – 0 осіб

Кількість дворів - .

День села – 6 травня .

 

Дігтярі - село, що входить до складу Павленківської сільської ради.

Розташоване за 6,5 км від с. Павленкове.

Площа населеного пункту - __ .га.

Населення - 0 осіб

Кількість дворів - __.

День села – 6 травня .

 

Мартинці - село, що входить до складу Павленківської сільської ради.

Розташоване за 2,5 км від с. Павленкове.

Площа населеного пункту  .га.

Населення - 8 осіб

Кількість дворів -.

День села – 6 травня .

 

Марусенкове - село, що входить до складу Павленківської сільської ради.

Розташоване за ____ км від с. Павленкове.

Площа населеного пункту - __ .га.

Населення - _____ осіб

Кількість дворів - __.

День села – 6 травня .

 

Радянське - село, що входить до складу Павленківської сільської ради.

Розташоване за ____ км від с. Павленкове.

Площа населеного пункту - __ .га.

Населення - _____ осіб

Кількість дворів - __.

День села – 6 травня .

 

 

Село Пристайлове

До складу Пристайлівської сільської ради входять

села Барабашівка, Гірки, Шевченкове

Пристайлове - село, центр сільської ради.

Розташоване на правому березі річки Псьол за 12 кілометрів від районного центру м. Лебедин.

Площа населеного пункту - 227,4 га.

Населення - 663 особи.

День села - 12 вересня.

Село Пристайлове має вигляд клина (трикутника). На півночі межує з  дубовим лісом, який має назву Урочище Пушкіно, на півдні - з урочищем Осняги, на сході - з правим берегом річки Псьол.

Північна частина села мала назву Пристайлове, а південна - Ново - Троїцький  З переказів відомо, що в давнину умовна межа між Прстайловим і Ново - Троїцьким становила 199 м і проходила яром від           р. Псьол до місця сучасного центру с. Пристайлове.

В радіусі 4 км від високої гори,  розташованої на правому березі Псла, жителі ще в давнину знаходили рештки стародавніх поселень.

Існує 2 версії щодо походження назви се- ла За першою ця назва походить від слова “пристань”. За другою - с. Пристайлове виникло пізніше від с. Ново - Троїцьке, і, оскільки в ньому не було церковної парафії, то поселенці “приставали” до села Ново- Троїцький.

Уперше в історичній літературі щодо археологічних розкопок цього краю згадується на початку XX ст. В одній із статей того часу  зазначено, що в колекції археологічного музею Харківського університету є кераміка “полів поховань” із Городища, що на високому правому березі Псла в 10 кілометрах на захід від м. Лебедина, біля с. Ново - Троїцький. Це були знахідки з урочища Кринича Балка, розташованого біля теперішнього с. Пристайлове. Пристайлове засновано в 1649 р.

На 10-кілометровій ділянці між селами Курган і Пристайлове археологи знайшщи свідчення існування 2-ох поселень Епохи бронзи, 2-ох поселень Скіфо-сарматського періоду, 1 поселення культури “полів поховань” I половини I тисячоліття н. е. та 3-ох слов’янських городищ.

Зважаючи на результати розкопок, археологи стверджують, що могили-кургани біля села Пристайлове - скіфського походження. Отже, в цій місцевості люди проживали із стародавніх часів і кожен історичний період залишив свої свідчення, які дослідили вчені - археологи. Епоху бронзи, коли території заселяли протослов’янські племена, скіфо - сарматський період VII ст. до н. ери - II ст. н. ери. В II - V ст. н. е. басейн Псла заселяли племена так званої Черняхівської культури. Розкопки Городища засвідчують заселення  краю племенами слов’ян-сіверян. Про те, що це були слов’яни, а не прийдешні зі сходу, свідчать черепи з поховань, що мають європеоїдний, брахікранний тип. побудови. Також було знайдено: наральники, чересла до плуга, серпи, ложкорізи, риболовецькі гачки, наконечники стріл, пряслиця, знаряддя праці з каменю, переважно ручної роботи, глиняний посуд, зерна пшениці, жита, ячменю, запаси жолудів та горіхів, жіночі запаски, монети східних країн, датовані 711-819 pp. Це найдавніші скарби лебединщини. Дата захоронення - середина IX ст. В глиняному ліпному горщику містилися: бронзова шийна гривня, срібний браслет, бронзовий литий перстень,  1 бронзове і 8 височних кілець. У другому -  перстень, кілька срібних сережок, срібні підвіски, срібний наконечник, хрестовидна поясна бляха, срібний браслет, 2 срібні бляшки, пластинчаста підвіска та 10 східних монет дихрен: Амаяди Васит, Абасіди-Ал-Саффал ал Куфа, Абасіди - Ал-Мансур ал Куфа, Аббасіди-Мадіжет - ас Салам, Абасіди-ар-Рашту ал Аббасія, Абасіди-ар-Рашід іррікія, Арбасіди-ар Рашід ал-Муммедія, Абасіди-ал-Мансур Медінет-Самарканд та інші. Ці знахідки свідчать досить високий розвиток торгівлі у ті часи та існування зв’язків зі сходом.

На думку відомого краєзнавця і дослідника Лебединщини Б.Ткаченка, у 80 -х помешканнях навколо Новотроїцького городища проживало майже 400 осіб, які обробляли до 800 га землі. Зерна пшениці, знайдені під час розкопок, належали до твердого виду. За висновками М.М. Якубцінера (Всесоюзний інститут рослинництва) зерна пшениці з Новотроїцького городища є найбільими з усіх відомих інституту архіологічних знахідок  Знайдено великі риболовецькі гачки-сомовики (довжиною до     8 см). та численні звалища рибної луски, що  свідчить про розвиток риболовлі.

Новотроїцьке городище було знищено через страшну пожежу надзвичайно сухої осені - випалилась навіть долівка в помешканнях, а глиняний посуд деформувався. Ймовірно, причиною пожежі був бій з ворогами, трупи загиблих захисників залишились не похованими. Точно встановлено проміжок часу знищення поселення - VIII - X ст. н.е. У книзі “Лебедія” Б.І.Ткаченко висловлює свою думку щодо дати загибелі мешканців - за князя Олега в період з 884-1034 рр. У період Київської Русі землі Лебединщини увійшли до Переяславського князівства Цей край межував із степом, і найбільшою мірою постраждав від набігів кочевників, перетворившись на пустелю, відомою під назвою “Дике поле”.

У другій половині ХVІ ст. в період розширення кордонів Московської держави царя Івана ІV Грозного відбулися походи під керівництвом Дмитра Вишневецького (Байди) з намірами воювати з Кримом. Це було в 1558, 1559, 1560 рр. Про похід Дмитра Вишнивецького, що “спускався Пслом у Дніпро і повоював Крим”, також знаходимо відомості  історичній літературі (Россия. Полное географическое описание нашего Отечества. Т. 7 Малороссия: Черниговская, Полтавская, Харьковская губернии. Под редакцией В.П. Симёнова, СПБ, 1903 год).

У давнину р. Псьол була досить повноводною. Навесні заливала всю пойму аж до сіл Барабашівка, Маськи, Рванти. Часто змінювала русло, утворюючи стариці, озерця, які називали сагами.

До середини ХІХ століття хати селян знаходились майже біля річки, лише згодом люди почали заселятись вище. Це відбувалося з 1870 р. до 1960 р. Спершу виходили більш заможні селяни, що мали великі родини. Ще в 1960-1970 pp. люди мешкали на Качурі, біля Городища. Місцеві мешканці сіл займалися переважно землеробством, ловили рибу.

Перший храм, споруджений в с. Пристайлове в 1651 р., був спалений в 1669 р. під час монголо - татарських набігів.

У 1751 р. пристайлівці спорудили дерев’яну церкву Успенія Богоматері вверх по              р. Псьол.

Цегляну Свято-Успенську церкву с. Пристайлове споруджено у 1861 р.. До її парафії  входили села Пристайлове, Барабашівка,

Гірки, Шевченкове. З 1996 р. у церкві є газове опалення. У 1997 р. коштом мецената    Павла Плішивого, уродженця с. Пристайлове, було здійснено реставрацію настінних розписів храму, а в 2006 р. збудовано дзвінницю.

На теперішній час настоятелем церкви є отець Стефаній,  в миру  Стефан Федорович Кушнірчук

Уперше в с. Пристайлове 20 січня 1895 р. при Свято-Успенській церкві було відкрито школу. У школі навчалось 16 хлопчиків православної віри. Для навчання використовувалось понад 120 підручників та навчальних посібників. 12 березня 1895 р. під свою опіку школу взяла дочка генерал-майора А.Н. Шатова. Завідувачем школи був священник Іаков Хорошков, який закінчив духовну семінарію і був запрошений на освітянську роботу. Навчання було безкоштовним, школу утримувала  церква.

Після Великої Жовтневої Соціалістичної революції 1917 р. школу було відокремлено від церкви. Дітей, що воліли вчитися, було багато. Виникла потреба у спорудженні нових шкіл. На той період злиття 2 сіл ще не здійснилося, а,. отже, школи будувалися і в с. Пристайлове, і в с. Ново-Троїцьке. В них навчалися і хлопчики, і дівчатка. У березні 1948 р. с. Ново-Троїцьке було приєднано до с. Пристайлове. Унаслідок об’єднання Пристайлівська школа стала початковою - чотирирічною., а в новотроїцькій навчались учні 5 - 8 класів.

Пристайлівську сільську раду утворено     15 січня 1921 р.. До неї входили села:  Пристайлове і Ново - Троїцький. У січні 1927 р.  вихідцями сіл за 8 км на захід було засновано новий населений пункт с. Шевченкове. У травні 1933 р. до Пристайлівської сільської ради приєдналося с. Барабашівка, х. Рванти та с.Маськи (раніше належали до Лебединської сільської ради). Перед війною головою сільської ради був Ф.І. Богдан .

З грудня 1929 р. по січень 1930 р. на території Пристайлівської сільської ради було утворено 2 колгоспи :  “Червоний шлях” с. Пристайлове, “Черона зірка” с. Ново-Троїцький. У січні 1932 р. колгоспи “Червоний шлях” і “Черона зірка” об’єднали в колгосп “Червоний шлях”. А в травні 1933 р. було приєднано колгосп “1 Травня”. Головами колгоспів з 1930 р. по 1941 р. були : В. В. Рибалко, А. С. Романенко, М. І. Бондаренко

На місці поховань громадян, що померли під час Голодомору 1932 - 1933 рр., за ініціативи жителів с. Пристайлове в листопаді 1993 р. було споруджено пам’ятник жертвам Голодомору. Автор пам’ятника - О.Гайдаш.

На честь воїнів Радянської Армії, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни під час звільнення села, а також на честь 235-ти односельців, які не повернулися з війни, споруджено меморіальний комплекс.

Після звільнення території сільської ради від фашистських окупантів з грудня 1944 р. головою сільської ради став Є. С. Дрига, а секретарем - М.І. Ніколенко (Жулид), яка і працювала на цій посаді до червня 1982 р. З березня 1946 р. головою сільради став К.М. Гаврилов

У березні 1948 р. с. Ново-Троїцький приєдналось до с. Пристайлове, а в січні   1950 р. до сільської ради приєдналися села Горки (сучасна назва Гірки) та Олійники. Хутір Рванти було ліквідовано в 1948 р., а в 1965 р. ліквідовано с. Олійники, в 1988 р. с.Маськи, оскільки жителі цих сіл переселились до більш перспективних населених пунктів.

Головами сільської ради працювали В.К.Гацелюк, С. Ф. Цебро , М. А. Григоренко, Я. А. Сєдін, М. Є. Ломинога, М. П. Колдовський, Я. А. Сєдін, М. П. Великодний, Г. Ф. Даниленко, І. С. Безверхий, М. Я. Кобець, а секретарями - Г. Є. Солянін (Ніколаєнко), О. В. Борисенко, П. П. Калініченко, І. М. Дубовик.

У січні 1950 р. в наслідок об’єднання кількох господарств утворився колгосп ім. Будьоного (пізніше “Вперед”), головою став Ф. .І. Журавка Пізніше ним керували П. А. Клочко, М.Г. Ломинога, П. П. Брага, Ф. М. Чурбаков, М. М. Горовий, .І. Л. Лядовий,  А. В. Сліпка, С. М. Древаль.

У 1993 р. колгосп “Вперед” реорганізовано в КСП “Новотроїцьке” (О. В. Борисенко), а в 2000 р. КСП “Новотроїцьке” реорганізовано в СТОВ “Світанок”, яке очолювали В. М. Гульнідєєв та О. М. Гапич .

З 2004 р.  на території сільської ради створено ТОВ “Агротехніка-інвест”, яке очолює С. М. Белка. Працють також ФГ “Поділля-Інвест - керівник І. В. Марченко;. АПК “Лебедин” - генеральний директор С. Т. Лапоног; СТОВ “Хлібороб” - очолює О. М. Гурлай; ФГ “Норд-Ост” - керує Н. І. Селезько; ФГ “Вікторія” - очолює М. М. Дрига; ФГ “Віра” - очолює В Суховій; ФГ “Валентина” - очолює В.М. Кулик; ФГ “Зелений Гай” - очолює М. Гурлай; ФГ “Трудівник” - очолює І.О. Маркіна.

У Пристайлівській школі працювали талановиті педагоги: І. А. Скубко, О. П. Парфило, В. Б. Білковський, О. К. Кіптенко, М.  О. Авраменко, І. М. Дубовик. А останнє десятиріччя педагогічний колектив школи очолює  В. П. Борисенко.

За час існування школи відбулося

104 випуски. Поміж випускників школи  -  відомі в Україні і за її межами люди: П. П. Гуйда (доктор медичних наук, професор), І. І. Дрига (професор педагогічних наук), М.В. Лобода (доктор сільськогосподарських наук), В. В. Лобода (професор медичних наук, був заст.міністра охорони здоров’я України та Народним Депутатом України), В. П. Минак (професор медичних наук), В. Ф. Кобець(професор технічних наук), В. М. Довжик (письменник, актор, журналіст), О. Д. Тимофеєв (майстер спорту з біатлону, чемпіон України), В. Д. Тимофеев (майстер спорту з біатлону, чемпіон України), П. І. Плішивий (генеральний директор нафтогазової компанії “Сяйво”).

На сьогодні на території Пристайлівської сільської ради діють ЗОШ І-ІІІ ступенів, ДНЗ. У яблуневому саду силами старшокласників збудовано копію української хати кінця XVIII початку XIX ст., яка згодом

стала краєзнавчим музеєм. У хатинці зроблено лежанку, встановлено скриню, дитячу

колиску; є старовинний одяг, посуд, вишивані рушники. Усі ці речі музеєві передали місцеві мешканці. Біля хати насаджено хрещатий барвінок і мальви, а поміж вишнями викопано криницю з “журавлем”. Ініціатором створення цього музею була вчителька української мови та літератури, а нині ветеран педагогічної праці, Г. М. Кобець .

У 1944 р. було створено кімнату - музей історії села. Його засновник - учитель історії  Г. І. Плішива. Тут зібрано унікальні речі, архівні матеріали і цілу низку спогадів, записаних на території Пристайлівської сільської ради. Найцікавішими є експозиції: “Виникнення села Пристайлове”, “Новотроїцьке Городище”, “Голодомор 1932-1933 рр. в с. Пристайлове”. “Вогняні 1941 - 1945 рр.”, “Кращі люди села”, “Село сьогодні”.

З метою відродження та популяризації звичаїв, традицій, обрядів на території Пристайлівської сільської ради проводиться День села, який розпочинається ранковим молебнем у місцевій церкві, а продовжується вшануванням видатних людей села; театралізоване спортивно-розважальне свято “Козацькі розваги”, яке поєднало в собі пісенно-поетичну творчість, звичаї, традиції та бойові козацькі розваги - конкурс на кращий курінь, козацьку страву, вправну дівчину, найкращого козака і найкращу родину виховують  любов до своєї історії і національної культури. Новорічно-різдвяні щедрівки та колядки, Водохреща, Пасхальні звичаї та обряди, свята Івана Купала, Обжинки, Святої Покрови стали традиційними на території сільської ради.

В повоєнні роки, було споруджено цегляний завод, який, на жаль,  не зберігся. На теперіщній час  на території Пристайлівської сільської ради діють млин, пилорама та столярна майстерня

Сьогодні в селі працюють магазини приватних підприємців О.М. Курас, В.М. Іванова. Жителів віддалених сіл Барабашівка, Шевченкове, Гірки, де магазинів зовсім немає, тричі на тиждень обслуговує виїзна торгівля.

Працює сільський будинок культури, споруджений в 1963 р., з залом на 350 місць та бібліотекою, яка містить 8765 книжок.

 

Село Рябушки

до складу Рябушківської сільської ради входять

села Вільшанка, Костів, Курилівка, Північне

Рябушки - село, центр сільської ради.

Розташоване за 15 км від районного центру м. Лебедин.

Найближча залізнична станція -Рябушки, за 7 км.

Площа населеного пункту – 303,4 га.

Населення - 751особа.

Кількість дворів - 447.

День села - 19 серпня.

” На месте , где ныне стоит слобода Рябушки и самая церковь… жил когда-то хутором один только крестьянин  по фамилии Рябушко в на всем пространстве …рос огромный дубовый и березовый лес, а вниз по течению реки Ольшаной был луг…” (Гумилевский Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии.).

Село Рябушки засноване в 1765 році вихідцями з Київщини та Черкащини (тому переселенців звали Черкасами). Слобожанщину заселяли і вихідці з Росії, землі якої знаходяться поруч. Крім того тут жили залишки місцевого населення ще з часів Київської Русі. Всі ці групи населення стали творцями того укладу життя, тієї багатющої культури, якою славиться Слобідська земля.

Найбільшою архітектурною та духовною  цінністю жителів є Храм Іоанна Предтечі - пам’ятник культового зодчества кінця 19 ст. В 1770 році поміщиком Іваном Красовським закладено перший дерев’яний Храм. Кам’яна церква була закладена 24 червня 1876 року, а закінчена і освячена 19 жовтня 1886 року. В 1930-х роках церкву закрили та використовували як складське приміщення. У 1986 році, в рік сторіччя відкриття Храму, було прийнято рішення про його знищення, але голова колгоспу Валентина Григорівна Ятленко вирішила зберегти приміщення під свою відповідальність  і далі використовувати його як склад. В 2000 році церква відновила свою діяльність.

На початку ХХ століття з ініціативи Лаврентія Стеблянка у Рябушках виникло акціонерне товариство, яке надавало позики селянам та сільськогосподарську техніку напрокат. В 1912 році побудовано контору, в ній було розміщено телефонну станцію та касу. В цій будівлі нині розміщений Рябушківський сільський будинок культури та бібліотека.

В січні 1918 року в с.Рябушки було встановлено Радянську владу. У роки громадянської війни Рябушки опинилися у вирі подій . Навколо точилися бої, через село проходили різномасті війська. Одним з учасників громадянської війни і Великої Вітчизняної війни був земляк гвардії полковник Олексій Максимович Абрамов.

Колективізація в с.Рябушки проходила в 1931-1933 роках. Ціною колективізації стали “розкуркулення”, репресії, виселення. Тільки восени 1931 року у Рябушках було продано за безцінь майно та виселено жителів 100 господарств. Особливо довго опирався колективізації “Падалчин Яр”, де в 1932-1933 роках померло 67 чоловік з 52 дворів. На центральному кладовищі села Рябушки встановлено Хрест жертвам Голодомору 1932-1933 років.

720 чоловік захищали Батьківщину на фронтах ВВв, 480 з них не повернулись, 98 нагороджені орденами та медалями. Д.М.Калініченку присвоєно звання Героя Радянського союзу. В центрі села збудовано меморіальний комплекс, де на стелах навічно викарбувані імена загиблих односельчан та воїнів, які загинули звільняючи село Рябушки від німецько-фашистських загарбників.

Всього на території сільської ради  споруджено 9 пам’ятників та обелісків загиблим воїнам, партизанам та односельчанам, які загинули в роки Великої  Вітчизняної війни.

19 серпня 1943 року - День визволення  території сільської ради від німецько-фашистських загарбників став офіційним Днем села.

 

В післявоєнні роки на території сільради було два колгоспи: ім. Куйбишева та ім.ХХ Партз’їзду КПРС. Найбільшого досягнення господарство мало, коли на чолі стояли надійні керівники. Галицький Афанасій Феофанович розпочав будівництво ферм. Ярош М.Д будував зерносклади, ферми в с.Курилівка та с.Вільшанка. У 1971 році колгоспи об’єднали, керівниками господарства були Петренко О.Г., Шевченко М.Ф., Ятленко В.Г..

У 1971 році збудовано свинокомплекс, де здійснювалось виробництво свинини на промисловій основі та беконної свинини. Довгий час завідували комплексом Гончарук О.З., Міщенко В.Ф.. Вільшанська племінна свиноферма (завідуюча Лампак Г.Х.) співпрацювала з Полтавським сільськогосподарським інститутом.

Сільський ковбасний цех випускав  сім видів продукції.

У 80-х роках розпочали будівництво нових цегляних двоквартирних будинків, відкрився дитячий  садок.

У 1985 році керівником господарства стала Ятленко Валентина Григорівна. Саме тоді розпочали будівництво асфальтованої дороги, підвели до осель природній газ, побудували 58 сучасних цегляних будинків з водопостачанням та газом, виросли нові вулиці Красовського та Молодіжна, Куйбишева. Збудували великий критий тік.

Поголів’я свинейна зросло з 1000 голів  до  12 000 голів. ВРХ налічувалось 880 голів.

В 1993 році колгосп ім. Куйбишева було реорганізовано в КСП ім.. Куйбишева, в 1995 - в АТЗТ “Колос”, 1999 року - в КСП “Колос”. В 2000 - 2006 роках діяло СТОВ “Колос”.

На сьогоднішній день на території сільської ради працюють ТОВ  “Пролісок” - керівник Пилипенко І.П.; ПП “Буймерське” - керівник Провозін В.П.; СФГ “Падалкове”; - керівник  Падалка Л.А.; СФГ “Перлина”- керівник  Максичка Ю.І.; ФГ “Горизонт ПВ”- керівник Проценко О.Г..

Населення обслуговують п’ять магазинів приватних підприємців: Падалка С.А., Гончар Л.М., Кисла Н.О..

В Рябушках функціонують поштове відділення, Рябушківська СЛА, Курилівський і Костівський ФП.

В стінах Рябушківського НВК: ЗОШ І-ІІІ ступенів, ДНЗ навчається 70 учнів та 16 вихованців дошкільного закладу. Керує педагогічним колективом молодий директор - Солоха В.П.. В школі обладнано сучасний комп’ютерний клас, підвіз учнів з віддалених сіл здійснює “Шкільний автобус”.

Рябушківський СБК очолює Глуходєд Л.Г., де під керівництвом Шульги О.І. створено вокальний ансамбль “Червона калина”, якому присвоєно звання народного. Сільською бібліотекою з фондом 17200 примірників багато років опікувалась Клюшник О.Г., сьогодні її справу продовжує донька Глуходєд Л.Г..

Сільську громаду очолює сільський голова  Іван Миколайович Шолудько.

Серед уродженців села були відомі у світі діячі: Давид Давидович Бурлюк - один із засновників футуризму, поет і художник, близький друг В.Маяковського, його батьківщина - хутір Семиротівщина. За переказами, влітку 1913 року Давид Бурлюк разом з Володимиром Маяковським приїздив в село Рябушки.

Тривалий час в с. Рябушки проживала відома художниця Юлія Бразоль, учениця Репіна.

Уродженцем с.Рябушки є герой Вітчизняної війни 1812 року - Опанас Іванович Красовський. В селі Рябушки тривалий час жив його син Андрій Опанасович Красовський, український літератор, підполковник російської армії,  товариш і соратник Тараса Шевченка, борець з кріпосництвом та самодержавством. В Києві він очолював “Малоросійський комітет”. Після реформи 1861 року був заарештований і засуджений до страти, яку замінено 12 роками каторги. Після невдалої втечі він застрелився.

Побував у селі Рябушки під час своєї подорожі Слобожанщиною Григорій Сковорода.

Серед тих, ким пишаються земляки:  Гапоченко Іван Іванович - художник, виставки його картин відбуваються в різних областях України; Слинько Олександр Семенович і Стегній Олександр Петрович - лікарі, перший має власні клініки в Криму та Польщі, останній завідує дитячою лікарнею в м.Ірпінь Київської області; Голіус Микола Степанович - директор Сумиінтернафтогаз, Мігулін Сергій Борисович - начальник цеху газового господарства в м.Лебедин, Желєзний Микола Іванович - голова Сумської обласної федерації футболу.

Вільшанка - село, що входить до складу Рябушківської сільської ради.

Розташоване за 4,8  км від с. Рябушки

Площа населеного пункту – 41,1га.

Населення - 60 осіб.

Кількість дворів -41.

День села – 19 серпня.

Костів - село, що входить до складу Рябушківської сільської ради.

Розташоване за 4,2 км від с. Рябушки

Площа населеного пункту -107,8 га.

Населення - 61особа.

Кількість дворів - 41.

День села – 19 серпня.

Курилівка - село, що входить до складу Рябушківської сільської ради.

Розташоване за 7,7 км від с. Рябушки

Площа населеного пункту – 549,1га.

Населення – 17 осіб

Кількість дворів - 67.

День села – 19 серпня.

Північне - село, що входить до складу Рябушківської сільської ради.

Розташоване за 7,2 км від с. Рябушки

Площа населеного пункту – 19,6 га.

Населення -  25 осіб

Кількість дворів - 41.

День села – 19 серпня.

 

Село Червлене

до складу Червленівської сільської ради входять

села Грушеве, Новоселівка, Чижове

 

 

Червлене - село, центр сільської ради.

Розташоване за 10 км від районного центру м. Лебедин.

Найближча залізнична станція –Лебедин , за 11 км.

Площа населеного пункту - 130,3  га.

Населення - 485 осіб

Кількість дворів - 272.

День села – 5 вересня .

Червлене - одне із найдавніших поселень на півдні Сумщини. За даними церковного архіву село Червлене було засновано в 1652 році Лебединським сотником Татарчуком і входило до складу Лебединської сотні Сумського слобідського полку.

У ХVІІ-ХVІІІ століттях село було казенною слободою і входило в територію Слобідської України (Слобожанщини).

За даними архіву в 1732 році в Червленому проживало 240 вільних козаків та 122 підданих сотника, в 1778 році населення становило 652 особи, в 1864 році - 1186 осіб, в 1899 році - 1849 осіб, в 1926 році - в 402 господарствах проживало 2052 особи.

З часу заснування села була збудована дерев”яна церква, яку в 1771 році перебудовали, а в 1892 - 1895 роках на її місці була зведена Свято - Миколаївська церква, яка існує і по нині. Церква побудована за проектом Нємкіна Володимира Христиановича. Меценатами будівництва храму були родини Губських, Гордієнків, Цебрів, Лубенських, священик Тимофій Стеменков, протоієрей Іоан Прокопович, дворяни Павло Прокопович та Григорій Максимович.

В 1876 році на кошти Лебединського земства та прихожан була відкрита земська   школа. Вчителлювали в ній Надія Порфирівна Кошлакова та Олександра Петрівна Нікуліщева, Законовчителем був священик Петро Нікуліщев. В 1879 році відкрито народне училище, в якому вчителювала Любов Немчінова (Віцман). В 1894 році - була відкрита церковна школа грамоти. Працювали в ній псаломщик Семен Костянтинович Губский, Петро Григорович Нікуліщев. Цього ж року в приватному  будинку була відкрита бібліотека - читальня.

У Червленому існувало багато млинів та олійниць. Належали вони родинам Дмитрієвих, Яреськів, Лубенських, Волинських та інших. В кінці 19 століття  багато земляків виїхали освоювати землі  Далекого Сходу .

У 1908 р. в Червленому був відкритий ФП.

У 1916 році працювала цементно - піщана майстерня, по виготовленню черепиці.

Радянська влада в селі Червлене  встановлена в 1918 році, головою ревкому був Олександр Зміяк.

В 1926 році в селі існувало поштове агентство, телефон, початкова школа, хата - читальня, медичний пункт, торговельне, сільськогосподарсько - кредитне та будівельне об”єднання. Тричі на рік проводились ярмарки.

В 1929 році в селі Червленому було організовано колгосп. Першим головою був Мельник Павло Іванович.

В 1932 -1933 роках село Червлене охопив голод, який забрав майже 200 чоловік. Точну кількість жертв голодомору підрахувати важко, але ця робота проводиться. В селі Червлене встановлено 2 пам”ятних знаки ” Жертвам голодомору” .

У жовтні 1941 року село було окуповане німецькими загарбниками. За роки війни до діючої армії було призвано більше 300 червленців, 258 з них нагороджені державними нагородами, 181 загинули на полі бою. Під час окупації жителі села активно допомагали партизанам. За це в березні 1943 року фашисти розстріляли 37 мирних жителів села Червлене та навколишніх сіл. Бої за визволення села розпочалися влітку 1943 року і лише 5 вересня 309 стрілецька дивізія   40-ої армії Воронезького фронту під командуванням Костянтина Москаленка  визволила село Червлене. 118 бійців Червоної армії загинули.

В різні роки на території села було від 1 до 2 колгоспів. Керівниками яких були: Мельник, Линдик, Муха, Лукашов, Олійник, Романенко, Сіренко Іван, Дубовик Терентій Зотович, Салагацький Василь Іванович, Бондаренко Борис Семенович, Щепков Михайло Якович, Авраменко Сергій Михайлович та Лобко Володимир Іванович.

У 1966-67 роках, за керівництва Бондаренка Б.С., були побудовані приміщення контори господарства, школи, поштового відділення, сільський клуб, магазин.

В період з 1985 по 91 рік за головування Щепкова М.Я. в селі побудовано 43 житлових будинки, зведені господарські будівлі, прокладений водогін, дорогу з твердим покриттям по селу та до віддалених сіл. В 1993 році відкрито приміщення ФАП, розпочато газифікацію села.

В даний час на території сільської ради функціонує СП Лебединська філія ПАТ  “Райз - Максимко” та два фермерських господарства, НВК: ЗОШ І-ІІ ступенів, дошкільний навчальний заклад; сільський  клуб, бібліотека, ФАП, відділення поштового зв’язку. Торгівельним обслуговуванням населення займається приватний підприємець Очеретько Н.Ф.

Гордістю села є прості трудівники, які довели це право своєю працею. Свого часу комбайнер Єфросинін Віктор Сергійович,     тракторист Смага Сергій Андрійович та тваринниця Олійник  Ольга Василівна  удостоїлись орденів Леніна. Кавалерами орденів і медалей за ратну працю стали  Цебро Павло Григорович, Іщенко Ганна  Іванівна, Сіренко Валентина Михайлівна, Цебро Ганна Лікандрівна, Дмитрієва Ольга  Олексіївна, Левчук Микола Леонідович, Лубенський Микола Іванович, Цікало Іван  Петрович, Іваненко Микита Матвійович, Білоус Ганна Матвіївна, Журавка Іван Іванович та  інші.

Вмілими керівниками в різні часи і на різних посадах зарекомендували себе уродженці села Червлене : Щепков Михайло Якович, Журавка Олександр Федорович, Карпенко Іван Григорович, Гурлай Олексій Михайлович, Гордієнко Олександр Григорович, Лубенський Борис Олексійович   та інші. 

Грушеве - село, що входить до складу Червленівської сільської ради.

Розташоване за 7 км від с. Червлене

Площа населеного пункту - 38 .га.

Населення - 1 осіб

Кількість дворів - 20.

День села – 5 вересня.

Новоселівка - село, що входить до складу Червленівської сільської ради.

Розташоване за 6 км від с. Червлене

Площа населеного пункту - 23,9 .га.

Населення - 9 осіб

Кількість дворів - 25.

День села -5 вересня.

Чижове - село, що входить до складу Червленівської сільської ради.

Розташоване за 7 км від с. Червлене

Площа населеного пункту - 38,6 .га.

Населення - 1 особа.

Кількість дворів - 16.

День села – 5 вересня.